Грає синє море

Надир-бей навіть запитав у мімара, чи не хотів би він скуштувати гяурської горілки. Мімар подумав кілька секунд і, вирішивши, що скромність та приниження справлять на державця не те враження, що потрібно, погодився скуштувати оковитої, але одразу ж попросив великого Надир-бея розділити з ним насолоду. Надир-бей погодився й на це!

Виходить, розмова буде дуже серйозна, і мімар Муса потрібен Надир-беєві, а отже і інтересам держави.

— Чи думали ви, о талановитий мімаре, — здалеку почав Надир-бей, відпивши другий келишок, від чого його дебелі червоні щоки немов покрились нальотом, — чом так погано спиться мені, недостойному слузі великого хондкара?

— Певно ж, думки про те, чи не з’явилася зрада в нашій богоспасенній країні, що було б вельми сумно як для вас, так і для найяснішого султана Мустафи, чиїми недостойними слугами є ми всі.

Надир-бей поглянув на Мусу уважніше, відпив ще один ковток оковитої і відповів:

— Ні, не зрада печалить мене. Не зрада, а зовнішні вороги нашої держави, які чомусь вирішили, що, оскільки за їхнім літочисленням цього року минає тисячоліття мусульманської ери[96], то саме зараз їй і має настати кінець. Нерозумні люди, бо числять роки за своєю дикунською системою, а за нашим літочисленням тисячоліття мусульманської ери минуло вже тридцять два роки тому[97].

«Не запросив же ти мене до себе випити гяурської горілки на честь тисячоліття мусульманства за гяурським літочисленням?» — подумав Муса й нічого не сказав.

— Але для того, щоб наша імперія, оплот мусульманської віри й справедливості, не мала ніяких неприємностей, — вів далі Надир-бей, — ми повинні дбати про її надійну оборону. Якщо ворог, повіривши у свої дурні вигадки щодо фатальності для нас числа 1000, раптом полізе на нас, то він матиме нищівну відсіч. Але щоб ця відсіч була ще нищівнішою, нам потрібні сильні фортеці!

«Тисячоліття вже відзначили тим, що яничари вбили свого султана Османа Другого, якого перед самим тисячоліттям було ущент розгромлено в Хотинській війні!» — подумав Муса, але відповів дещо інакше:

— Найсильнішою фортецею найяснішого аллаха і Мухаммеда — пророка його є наша безмежна віра в святе провидіння і мудрість корану, о наймудріший із моїх співбесідників. Усі гяури світу, навіть зібравшись докупи, не матимуть такої фортеці!

— О, так, — погодився Надир-бей, знову пильно поглянувши на Мусу і доливаючи йому ще горілки. Мімар простежив за плавним рухом карафки з рідиною і несміливо запропонував:

— О, наймудріший з державців, я був би безмежно щасливий, якби й ваш келих був такий повний, як і ваша мудрість та доброта!

Надир-бей долив і собі, мовчки випив, крекнув зовсім не по-державницьки, потім поставив келих, простежив, як випив Муса, і сказав:

— Ми повинні швидко, тобто до весни, збудувати на Босфорі, на північ від Стамбула, ще чотири фортеці й встановити в них гармати.

«Нарешті, — подумав Мусій, — але якого дідька мені морочитися ще з тими фортецями, коли я маю так багато справ з мечеттю?»

— От я й думаю, чи не взялись би ви, наш найшановніший і найталановитіший мімаре й математику, спочатку підрахувати кількість матеріалу, робітників та грошей для того, щоб чотири фортеці на північ від Стамбула були побудовані вчасно?

— Але ж це може здійснити будь-який чиновник з топхани[98], і зробить він це й швидше, і якісніше за мене, недостойного вашої присутності.

— Великому візиреві забажалося, щоб саме ви зробили всі необхідні підрахунки і щоб саме ви взялися керувати цими роботами!

— Але ж я працюю над спорудженням мечеті Османіє!

Надир-бей серйозно глянув на мімара. Горілки він уже не наливав, обличчя його нагадувало перезрілу сливу в срібному нальоті, але очі були розумні, погляд — гострий.

— Якби я не знав вас за людину талановиту й працьовиту, якби я не знав вас за людину, віддану нашій державі й великому аллахові, то міг би подумати, що ви просто не хочете брати на свої плечі зайвої роботи і…

— І?.. — мимоволі вихопилося з вуст мімара.

— …і що ви й досі співчуваєте своїм гяурам!

— Я щасливий, що ви, о найсердечніший, вірите в мою щирість, — почав Муса, водночас думаючи: «Отже, вони чекають нападу запорозьких козаків… Невже Січ після мирного договору Сигізмунда з Османом надумає здійснити великий похід проти Туреччини?» Він зробив на секунду паузу і закінчив: —…У щирість людини невисокого походження.

— Так, Січ має намір іти на нас.

— Але ж Сагайдачний…

— Сагайдачний — у могилі! Це так. І що? — Надир-бей простяг руку до карафки, щоб налити з неї для себе і для мімара. Налив, випив, подивився на Мусу і сказав найголовніше: — Козаки мріють поставити на трон Османської імперії самозванця Ях’ю!

Муса хотів сказати, що аллах скарає самозванця, який посміє зазіхати на священний трон великого хондкара, але, зустрівшись з поглядом налитих кров’ю очей Надир-бея, мовив:

— Це що — точно?

— Нам треба бути готовими до всього.

«Але ж я не яничар, який, народившись на Україні, підіймає ятагана на своїх земляків!» — подумав Мусій.

— Будівництво мечеті Османіє триватиме й далі, — сказав Надир-бей, не чекаючи відповіді мімара.