Грає синє море

Нарешті вепр упав. Пан Адамек, який уже відійшов од першого потрясіння, скочив з дерева. Вепр спробував підвестися, але не зміг — ноги підігнулися, він упав у сніг мордою і став хапати його гострими іклами.

Пан Адамек вирішив, що треба хапати пістоля і ціляти звіреві просто у вухо… Він стрибнув униз і побачив, як вепр, хитаючись, суне на нього. Він уже не мав у своєму тілі тієї сили, що була ще кілька хвилин тому, він уже нічого не бачив, бо ослаб від втрати крові. Пан Адамек відскочив убік, всунув цівку пістоля у вухо звіреві і вистрелив…

…За кілька годин, вимучений до краю, пан Адамек дотяг-таки вепра до лісової хатинки Марійки. Залишивши вбитого звіря, якого він тягнув на поясі, прив’язавши за ногу, пан Адамек, хитаючись від утоми та п’янкої радості від вдалого полювання, підійшов до дверей.

За дверима чулися голоси…

В лісі було тихо-тихо, а в хатинці говорили голосно й щасливо, — і пан Адамек завмер…

— Коханий мій, — чувся голос Марійки, — я полюбила тебе ще з того вечора, коли, пам’ятаєш, — витягала стрілу.

— А я не хотів тебе любити, — бубонів голос Петра. — Я довго не хотів тебе любити, і тільки після того, як ти мене напоїла водою, я полюбив тебе.

— І ти пам’ятаєш це? — щасливо засміялася Марійка.

— Я нічого не пам’ятаю, пам’ятаю тільки, як ти напоїла мене водою з своїх вуст… Е, ні, я ще пам’ятаю твої зелено-чорні очі, вони були, мов небачені досі зорі в небі. Коли ж я вперше побачив ті зорі? Ага, ще тоді, коли ти з мене тягла стрілу.

— А я тебе вже тоді полюбила. Так полюбила, що захотіла народити тобі сина…

— Марійко моя, — глухо озвався Петро. — Та я ж не знаю, де буду взавтра! Чи в Києві, чи в Стамбулі, чи в Яссах, чи в Парижі.

— Ну й що? Ти завжди будеш зі мною. Зі мною буде твій син, а значить ти…

Пан Адамек грюкнув ногою в двері і закричав:

— Сто дяблув! Хто тут зачинився?

Він знав, хто там, але йому було вже несила слухати слова, які долинали з хатини, і він подав голос.

Мова в хатині враз обірвалася, почулися чиїсь кроки, і на дорозі з’явилася Марійка. Очі світилися щасливо.

— Марійко! — гукнув пан Адамек.

Але Марійка дивилася на нього, нічого не бачачи й не чуючи.

Пан Адамек забув і про своє вдале полювання, і про все на світі, йому заболіло між ребрами так, наче в нього влетіло не дві, а тридцять дві стріли.

— Марійко! — знову гукнув він, а що казати далі, не знав. Йому хотілося кричати, плакати, розметати весь ліс, як отому кабанові, якого він кілька годин тому вполював. Та зараз він забув про все, йому хотілося битися на смерть!

Марійка нічого не розуміла, нічого не бачила й не чула. Тоді пан Адамек схопив її і виніс надвір. Вона стояла боса на снігу, чужа, далека, така далека, що ні на якому коні тепер уже до неї не доскачеш…

Пан Адамек ускочив у хатину й зіткнувся з Петром. Не пам’ятаючи себе зі злості, жбурнув його вбік так, що той упав на лавку. Пан Адамек схопив зі стіни шаблю й закричав:

— Сто дяблув! Холера! На герць!

Петро здивовано дивився на нього. Він теж нічого не бачив і не чув, як Марійка.

— На герць, пся крев! — заревів пан Адамек і хотів уже рубонути Петра, та в очах того було щось таке, що поляк зрозумів: він зараз уб’є козака, а той навіть не прокинеться од свого щастя. О, ні, треба його розбудити, а потім уже й убивати.

Пан Адамек зірвав зі стіни ще одну шаблю, кинув її Петрові кабзою вперед. Той, нічого ще не розуміючи, механічно піймав її, і лиш відчувши шаблю в руці, поволі став отямлюватися.

— Герць, пся крев! — ревнув пан Адамек. — Герць! Пан Адамек Квятковський не оддасть тобі Марійки!

— А… герць? Герць? — І щось блиснуло в очах Петра. — Не треба, Адамку!

— Боягуз! Мерзотний фаризеуш!

— Герць! — гарикнув зі свого боку Петро і скочив на рівні.

Вони вискочили з хатини, пробігли повз Марійку, яка ще стояла боса на снігу, і кинулися за дерева. І задзвеніло! І забряжчало! І заскреготіли зуби, і залунали такі прокльони, що аж дивно було, як це ще не падають дерева, не розверзається небо, не провалюється земля.

І аж потім долинули до Марійчиного слуху брязкіт шабель, важке дихання тих, що билися, їхні крики й прокльони. Вона схаменулася і тоді почула Петрів голос, його хрипкі вигуки, почула, як дзвенять за деревами шаблі, і зрозуміла: сталося страшне!

— Стійте! Зупиніться! — гукнула вона.

Але вони не чули, билися, мов поранені вепри, билися на смерть, і лютіших облич Марійка ще не бачила в житті.

Здалося, навіть обличчя тих ординців, які в’язали її з Яремком до стовпа в хліві біля Дністра, навіть обличчя сеньйора Гаспареоне, який міг її застрелити через хвилину, навіть ті обличчя не були такими страшними.

Не тямлячи себе від страху за обох, яких вона поставила на ноги і полюбила — одного як свого судженого, а другого як брата, — вона кинулася під їхні шаблі й закричала:

— Та стійте ж!

Блискавками злетіли шаблюки над її головою. Злетіли — і завмерли. А потім стало над головою чисте небо.

— Киньте шаблі на землю! — вигукнула вона.

— Уродзоний шляхтич не кидав своєї шаблі перед турком, татарином, німцем і навіть козаком! — похмуро відповів пан Адамек.