Грає синє море

— Козак шаблі не кидає перед ворогом — у ній усі його права! — відповів так само Петро.

Та упали шаблі в сніг, пробили його аж до мерзлої землі та й застряли в ній. І тільки кабзи хиталися, мов гілля після бурі.

— За що побилися? — вигукнула вона люто, заглядаючи в очі то одному, то другому.

І Петро, і пан Адамек мовчали.

— Я питаю, що посварило вас?

Тільки відлуння озвалося з-поміж дерев.

— Ну? Я чекаю!

Пан Адамек неохоче відповів:

— Не було причини.

І, мов відлуння, озвався Петро:

— Не було.

— Неправда! — кинула чорно-зеленими іскрами з очей Марійка. — Я знаю, за що ви побилися!

— Ми ні за що не билися!

— То, значить, за кого! За мене побилися! Як вепри! Як вовки!

Поопускали голови обидва. Марійка докірливо подивилася на них, мовчки підійшла до однієї шаблі, висмикнула її з землі, потім до другої. Так само мовчки пройшла між двома лютими чоловіками й подалася в хатину.

— Марійко! — озвався пан Адамек. — У тебе в руках дві шаблі! Одрубай одному з нас голову, інакше ми станемо ворогами на все життя, а я цього не хочу!

Марійка взяла по шаблі в руки і підійшла до обох. Стала між ними, коротко наказала:

— На коліна!

Упали обидва на коліна й похилили голови.

— Та ну вас! — раптом мовила. — У мене вже ноги померзли. Ану, марш до хати.

Забитий паном Адамком вепр так і лежав під хатиною…

Уранці, ще тільки сіріло, пан Адамек і Петро вирушали в дорогу на Київ. Мовчазні, намагаючись не дивитись один на одного, стояли вони перед Марійкою. За ніч переговорили про все, але до згоди так і не дійшли.

І от тепер вони вирушали з хатини, яка стала їм рідною, від людини, яку вони обидва полюбили…

Марійка стояла біля них у кожушанці й чоботях, сумно сяяла на обох загадковими очима.

А потім сказала:

— Адамку, підійди до мене.

— Ну? — підійшов пан Адамек.

— Я знаю, ти ніколи не зраджував своїх присяг. Будь моїм братом. Будеш?

— Ну й що? Буду братом, якщо ти цього хочеш.

— Присягайсь, що не зробиш лиха своїй сестрі.

— Присягаюсь… сестричко… — відповів пан Адамек, і люта сльоза блиснула в нього на очах.

— Спасибі, братику… Дай я тебе поцілую.

Пан Адамек підняв її на руки, і вона припала до його вуст та щік. Він відчув, як обпекли його обличчя її гарячі сльози.

— Добре, сестричко, — похмуро сказав він, поставивши її на землю. — Я ніколи не підніму руки з шаблею, ножем чи пістолем на Петра! Я заприсягнувся… заради тебе…

Він скочив на коня і з місця помчав ще темним лісом.

— Жди мене! — мовив Петро.

— Ти завжди зі мною, біля мене, — відповіла вона. — Коли зможеш — тоді й приїдеш…

За півгодини Петро наздожене пана Адамка, і вони мовчки їхатимуть засніженим шляхом, і кожен думатиме про свою дальшу дорогу.

А Марійка усе ще стоятиме біля хатини, і поволі танутиме передранкова імла. І гаснутимуть зорі на небі… Тільки дві зорі світитимуть — чорно-зелені зорі її очей.

Розділ тринадцятий, у якому підтверджується Клюсиків вислів: «Не все, що тобі примариться, є дурницею!»

Хоч як справно виконували наказ Клюсика Йован та Джузеппе, все ж німий їх перехитрив… Джузеппе мало не ридав з досади. Стоячи перед Тимошем, він пояснював:

— Мамма міа! Зараз у моїй душі таке діссдогно[99] до себе, що я собі місця не можу знайти! Отак мене дискредитаре[100] перед тобою й перед Олександром міг тільки найбільший у світі ментіторе![101]

— Розказуй — і коротко! — наказав Клюсик.

— Ну, що розказувати? Йшли ми за ним, він жодного разу не озирнувся… Йшов повільно, натикався на людей, мов п’яний, навіть когось хотів обняти. Я кажу Йованові: «Бідолаха! Скільки літ не був чоловік удома!» Доходимо до базару. Цей чортів ментіторе ходить по базару, щось там роздивляється, а ми дивимося на нього, пильнуємо, чи не підійде хто до нього. І раптом Йован штовхає мене: «Де, — питає, — Коломайко?» — «Та ось де, — кажу, — тобі що, засліпило?» — «Засліпило, — каже, — я його не бачу!» Я — глип! Немає Коломайка! Я щойно дивився на нього, а його немає! Кинулися ми шукати його по базару — зник. Тоді Йован і каже: «Застрелитися треба від ганьби!» А я й кажу: «Застрелимося потім, а зараз розкажемо Клюсикові, як сталося…»

— Він не ментіторе, він — шпигун сеньйора Гаспареоне! І він зовсім не глухонімий! — сказав Клюсик.

— Та що ти? — жахнувся Джузеппе. — Примарилося!

— Джузеппе! Не все, що тобі примариться, дурниця! — стомлено, але все ще терпляче пояснив Клюсик. — Біжи до Йована і скажи, щоб не стрілявся. Стрілятиметесь пізніше, коли я сам вам накажу! А зараз — кулі витрачати лише на ворогів! Ясно?

— Ой, ясно, сеньйоре Клюсику!

У тісній кімнатці сиділи двоє: сеньйор Гаспареоне й Коломайко. Останній, нарешті, набув здатності говорити й тепер розповідав: