Грає синє море

— Мене переправили до Кафи на кораблі, а звідти вже я з групою татарських кіннотників перейшов по Арабатській стрілці в Надазов’я. Ну, звісно, я наказав щодня бити себе і доставити ближче до війська донського. Якщо все буде так, як передбачила таємна дефтерхана, то посланці від запорозьких козаків та Йова Борецького повинні були мене побачити й підібрати… Ми пленталися степом десь зо два тижні. Я намагався не їсти, тому в той день, коли козаки мене знайшли, я мав вигляд вкрай замученої й зголоднілої людини. Нарешті, знайшли… І повезли мене до отамана Єфтимія Петруніна…

— Про що вони домовилися з Петруніним? — нетерпляче запитав Гаспареоне.

— У мене таке враження, що ні про що, — відповів Коломайко, дивлячись в очі сеньйора Гаспареоне. — Ніби йшлося про якийсь похід на Кавказ, але вони не змогли домовитися про розподіл майбутньої здобичі…

— Похід мав бути піший чи морський?

— Піший, — неохоче відповів Коломайко. — Я не був на тій нараді, коли говорилося про цей похід.

— Не буде цього походу, — упевнено підсумував сеньйор Гаспареоне. — Вони й не збиралися йти в цей похід. Розмови про нього були для нас та нашої дефтерхани. А перед тим чи після того Клюсик не відлучався для таємних розмов сам на сам з Петруніним?

— Відлучався! І трохи не застрелив мене! Але розмова була дуже тиха, майже нічого не вдалося почути.

Очі сеньйора Гаспареоне засвітилися. Він ближче присунувся до Коломайка і запитав:

— Чув ти чи не чув — не так важливо. Виходить, були в них причини, щоб таїтися… Сиди і згадуй! Найменші деталі тієї розмови, навіть півслова, якщо ти почув!

— Деталей ніяких… Ну, чув, як вони розгортали якийсь папір, я подумав тоді, що карту… Ще було таке: Петрунін сказав, що ось у цьому місці ми стрінемося з вами, а далі підемо разом на…

— Куди? — насторожився Гаспареоне.

— В тім-то й річ, що я не почув. Далі Петрунін ніби вдавився, наче йому отой Клюсик рота заткнув…

— Це схоже на Клюсика! — погодився Гаспареоне. — Він не хотів називати місце, куди повинні йти донські й запорозькі козаки.

— Далі він вистрілив з пістоля… Куля пробила двері й пролетіла наді мною.

— Все? А в дорозі на Київ ти нічого не почув?

— Чув… Але тільки про похід на Кавказ.

— То були розмови для тебе і для мене!

Гаспареоне дістав карту Чорного моря і земель, що прилягають до нього, розгорнув на столі. Подивився на Коломайка, далі мовив:

— Дивись уважно на карту й думай. Думай про те, де могли б зустрітися донці з запорожцями.

— Це важко сказати, — знітився Коломайко. — Але, певно, десь на півдорозі між Доном і Дніпром…

— Навіщо? Що — запорожці не знають дороги на Дон і без провожатих? — Гаспареоне замовк, помовчав і сказав: — Так що ж хотів сказати Петрунін?

— Не знаю… Я взнавав те, що мені було наказано, а думати — хай думають інші, мудріші!

— От ми й думаємо!..

Гаспареоне підійшов до карти, одним пальцем накреслив лінію від гирла Дніпра по морю до точки навпроти Кафи; другий палець пішов від Азовського моря, через протоку, до цієї ж точки.

— Бачиш?

— Ну, бачу. Але це все — фантазії…

— Про фантазії потім! Яке місто хотів назвати Петрунін?

— Може, Кафу? — висловив здогад Коломайко. І одразу заперечив: — Так як же вони пішим ходом ітимуть по морю?

— Може бути морський похід… На Кафу? Об’єднаними силами? А чи не забагато буде для нікчемної Кафи? Торік вони розгромили нашу армію, то чи не думають зараз ударити по нашому флоту?

«Хоча, якщо Ях’я мріє стати на престол, — подумав Гаспареоне, — йому ж самому весь отой флот придасться! Не збирається ж він, маючи намір стати султаном, доводити Хотинську війну до кінця і ставити Османську імперію на коліна? Тоді його скинуть з престолу і французи, й Рим, і Іспанія — кожна держава зокрема!»

Коломайко сидів і дивився на Гаспареоне, який чомусь замовк. Але Гаспареоне за хвилину обірвав свої мовчазні роздуми і повернувся до карти.

— Отже, вони можуть і справді піти на Кафу… Але можуть піти й на Трапезонт, на Синоп, на Стамбул, нарешті… Якусь із цих назв не чув? Подумай!..

— Ні… Хоча він міг сказати й про Трапезонт…

— Чому?

— Слово «на» він сказав з притиском. А при словах «на Кафу», «на Синоп», «на Стамбул» слово «на» говориться з меншим притиском. Коли ж після «на» говорять слово довге, та ще й з наголосом на останньому складі, то тоді це слово «на» вимовляється з більшим притиском і з чеканням якогось розгону.

А що? Хоч він і нікчема, цей Коломайко, а проте його спостереження не позбавлені сенсу. Треба буде якось його винагородити. Але це вже після перемоги над Ях’єю. Без свого янгола-хранителя Петра Скрипника він довго не протягне, цей самозванець. Рано чи пізно нарветься або на кулю, або на отруту агентів таємної дефтерхани Баба-Алі…

Ех, шкода, не попав він на Дністрі під татарську стрілу! Та щоб ота стріла влучила не у плече, а в самісіньке серце. Тоді не довелось би думати зараз про майбутній козацький похід на Османську імперію і гадати: підуть козаки на Стамбул чи на Трапезонт…

Не дурень він, Коломайко, не дурень… І Ях’я не дурень…