Грає синє море

— …смертельного удару! — вголос повторив Ібрагім-паша.

Джасус лежав на землі й мовчав.

Ібрагім-паша ударив у долоні. Знову з’явився Джемал.

— Принеси цьому гяурові вина. Хай вип’є. А я подивлюся.

Джемал зник. За мить він з’явився, ніби він був не Джемал, а джин. На руці в нього була таця, а на ній — глечик з вином і два кухлики. Пройшов хутенько й тихо поставив усе, як треба, — і знову зник, мов випарувався.

— Пий, — наказав візир. — А я подивлюся, як ти це робиш!

Ходив, кутаючись у халат, позирав, як цей безхвостий павіан дудлить богопротивне питво. Всі вони безхвості павіани, а він, Ібрагім-паша, великий візир Баба-Алі, мусить за них думати. Бо в них голів немає. У них є горлянки й черева. Всі вони переконані, що геть усе на світі робиться само собою, а не зусиллями таких людей, як він, візир.

Він, великий візир Ібрагім-паша, всього себе віддає державі. Всі оці паші, капудани-аги — в них більше пихи, ніж розуму. Той же Шакір-раїс… Хіба ж не про нього ото говорено: «Дурний, як корок, а нахабний, як два!»

Небо у високому вузенькому віконці було тьмяне, сіре, невиразне, як пика оцього гяура, що допався до вина.

— Ти бачив Ях’ю на власні очі?

— Так, найясніший з най…

— Відповідай коротко. Ти віриш у те, що він — син султана?

Джасус завагався. Рябі гадючки в очах заворушилися, розтривожені. Джасус упав на підлогу:

— Змилуйтеся…

— Я вже змилувався! Сядь! Відповідай! Ну?

— Мені здається, що він — син султана. Але він зрадив віру, зрадив батьківщину — то чи може він навіть думати про те, що він — султанський син? Він здрайця!

— Що це — здрайця?

— Зрадник. Поляки так кажуть… Його треба неодмінно покарати, посадити на палю, щоб він здох перед очима усього Стамбула.

Великий візир мовчав.

— Він добре розмовляє по-їхньому, мабуть, навчився ще в Чорногорії. Часто переходить на турецьку мову. Багато хто з козаків її розуміє. Розмовляє по-польському й по-італійському. Знає латинь і грецьку мову. Надзвичайно освічений, розумний, знайомий майже з усіма королями Європи. Собою показний. Козакам сподобався його розум, його слова, які перед ними виголошував…

— І що ж він говорив, цей зрадник?

— Казав, що мріє зайняти належний йому престол… О, найясніший з найясніших, я тільки передаю його нечестиві слова!

— Далі!..

— Казав, що коли він сяде на престол, то Османська імперія замириться з усім світом і не нападатиме на християн. Казав, що Османська імперія загине, як Рим, не витримавши власної ваги. Так само, мовляв, було й з державою Чінгісхана, так само й з тімуридами. Не кажучи вже про Македонського — Іскандера Великого…

— Він надто багато знає, твій Ях’я! — прошипів Ібрагім-паша. — Але він не знає того, що так було тільки колись. А зараз ми живемо в нові часи. Чінгіс і Тімур дбали про себе та про свою велич. А ми дбаємо про те, що мусить привести весь світ до щастя, — ми дбаємо про найправдивішу, найістиннішу віру — про іслам! Зелений прапор пророка мусить замайоріти над усім світом.

Ібрагім-паша говорив це рівним, спокійним голосом, мов карбував, а в душі, десь у глибині, зловтішався у скепсисі малий шайтан… І це лютило. На півночі над імперією наростала чорна для неї сила. Ще далеко було до грози, але на грозу збиралося.

— Я з захопленням вбираю в себе цілющу воду вашої мудрості, — пробелькотів джасус. — Ваші слова — мов подих пророка Іси, вони можуть оживити навіть мертвих.

— Що він ще казав, цей нечестивець?

— Цей нечестивець казав, що коли він стане на престолі Османської імперії, то вільно пропускатиме козаків у Середземне море — і аж за Геркулесові стовпи і далі. Що скасує рабство. Що османли мусять здобувати собі хліб власними руками.

— То їхній собачий бог так велить, — уточнив візир.

— А козаки закричали: «Істину глаголиш!» Почали гукати: «Веди нас на турка! Визволимо з неволі братів і сестер!» Наш чоловік намовив декого гукнути: «Визволимо з турецької, а в польську віддамо!» Що там знялося після того! Їх мало не порозривали на частини. А далі гукнули: «Ось як з Москвою возз’єднаємось, то тоді хай тремтять турки!»

— Так що й про Москву кричали? — знову кутаючись у халат, перепитав Ібрагім-паша.

— Кричали… З кожним роком дедалі більше кричать про це…

— Так-так-так… — задумливо промовив візир і перевів розмову на інше: —То хто кого там більше слухається — Ях’я козаків чи козаки Ях’ю?

— Здається мені, що він їх.

«Нехай ідуть просто на Стамбул. А ми їх тут стрінемо… Їм потрібна столиця, щоб забрати трон… Треба негайно розробити план їхнього розгрому».

З неба сипалася дрібненька мряка з крупою, мокре голе гілля шовковиці здавалося забруднене дьогтем.

Сиротою стирчав далекий мінарет.

Уже пахло весною.

Наступного дня джасус, який доповідав великому візиреві Ібрагіму, вирушив кораблем на Крим, щоб звідти добиратися на Січ, де його знали як козака Ілька Юхту.

Розділ другий, у якому доля пана Адамка робить несподіваний поворот