Грає синє море

У Києві дороги пана Адамка й Петра Скрипника розійшлися. Трохи грошей, що були в поляка, він проциндрив за якийсь тиждень, і тепер йому нічого не лишалося, як найнятися до якогось пана у варту чи повертатися назад, на польські землі.

Він блукав по Києву, марно намагаючись зустріти отих трьох польських панків — Славека, Влодзімежа і Євгеніуша, — з якими доля звела його в корчмі над Дністром, але даремно. Пани мов крізь землю провалилися. Позичити грошей не було в кого…

І тоді сталася несподівана пригода. Перед самим різдвом пан Адамек, лютий на весь світ, ішов серединою вулиці, коли раптом почув крики: «Геть з дороги! Їде сам коронний стражник Самійло Лящ!»

Люди розбігалися навсібіч, напевне, коронний стражник Самійло Лящ уже встиг нагнати страху на всіх.

Але пан Адамек з Лящем не був знайомий та й дороги не звик уступати нікому.

— Геть з дороги! Їде сам коронний стражник пан Самійло Лящ!

Пан Адамек обернувся і побачив, як просто на нього летить кілька кіннотників. Ще мить — і нагайка обпекла йому обличчя.

Пан Адамек махнув шаблею — і нагайка разом з рукою напасника полетіла у сніг. Ще раз махнув — і знову в сніг полетіла чиясь шабля…

Захропли коні, вчувши кров, закричали вояки Ляща, задзвеніли шаблюки, вибиваючи іскри.

Та розлюченого поляка важко було взяти. Його удари були точні, несхибні й нещадні. Його й так тяжко образила доля, не давши ні грошей, ні землі, ні друзів, у нього серце кипіло за Марійку, але ж присяга зв’язувала йому руки. І от тепер він мав на кому зірвати лють!

Хтось із дружинників Ляща вихопив пістоля — пан Адамек вибив йому з руки пістоля. А коли відчув над собою шаблю, пірнув, мов стріла, під черево найближчого коня, проткнув своїм клинком ще одного дружинника, вихопив свого пістоля й націлився в самого Ляща, який уже готувався вистрелити в Адамка.

Та в пана Адамка пістоль був прудкіший! Пролунав постріл — і Лящів пістоль вилетів з руки самого коронного стражника.

— Холера! — рикнув Самійло Лящ і, вихопивши шаблю, кинувся верхи на пана Адамка. Та через кілька ударів Лящева шабля, жалібно дзенькнувши, полетіла в сніг.

— Зброї! — гаркнув Самійло Лящ до своїх одчаюг. Але шабля пана Адамка вже вперлася в живіт самого коронного стражника. Лівою ж рукою поляк тримав коня за повід.

— Тихо! — вигукнув пан Адамек. — Прошу до розмови!

— Шаблі в піхви! — одразу скомандував Самійло Лящ.

Пан Адамек відпустив коня, сховав шаблюку в піхви.

— Ти хто? — запитав він у Ляща.

Лящ був здоровенний молодий бурмило, рудий, як осінній граб. Ластовиння на обличчі заскакало, мов лист під вітром, от-от злетить зі щік та лоба. Очі налилися кров’ю.

— То я, щоб ти сказився, маю в тебе питати!

— Оце вже людська розмова! Твої люди ні з сього ні з того зачепили мене!

— Тобі гукали: геть з дороги!

— Ну й що з того? А якби я тобі гукнув те ж саме?

— Ти чув, що їде сам пан Самійло Лящ, коронний стражник, овруцький староста і татарський страх!

— А я Адамек Квятковський! Можеш кричати татарам, а не мені!

— Не знаю пана Адамка Квятковського!

— А я не знаю пана Ляща! Може, тебе в Овручі й знають, але це, прошем пана, Київ! На герць за образу! — ревнув пан Адамек. І, круто обернувшись до лящевих дружинників, які підбиралися до нього ззаду, гарикнув: —Ану, киш! А то без голів бігатимете!

— Холера! — здивувався пан Самійло Лящ. — Який ще герць? Ти покалічив десяток моїх хлопців!

— І ще десяток уб’ю, і тебе разом з ними!

— А до суду не хочеш? Без голови лишишся!

— Той, хто подасть на мене до суду, хай спершу попрощається з жінкою та дітьми! — відповів пан Адамек.

І Лящ зареготав:

— Оце по-моєму! А ти кажеш, що не знаєш мене! Та це ж мої слова, які я сказав самому київському воєводі Замойському, коли той хотів мене скарати! А Кшиштоф Немирич не сказав, от його й той…

Аж тепер пан Адамек згадав, де він чув прізвище Самійла Ляща. Таж це той самий хоробрий вояк, який справді не раз бив татарів і турків, але ще більше розбійничав по Україні. Кілька літ тому, ще до Хотинської війни, Самійло Лящ разом з Кшиштофом Немиричем розгромив, спалив ущент двоє містечок — Ярославку й Михайлівку. Ось тоді люди пана Адама Рожинського, якому належала Ярославка, і звернулися до київського воєводи Замойського. Ляща врятувало те, що він не з’явився на суд. Немирич з’явився — і його було засуджено до страти. На Ляща було накладено баніцію[104], та Самійло передав воєводі, що суддівський папірець він використав у потребі, про яку непристойно говорити в освіченому товаристві…

Ось тепер він, приїхавши до Києва, зустрівся на вулиці з паном Адамком Квятковським! І пан Адамек не лише не злякався його одчаюг, а ще й добре їх провчив.

— То я чекаю, — промовив пан Адамек, — коли ти вибачишся переді мною за своїх неотесаних мужланів!

Самійло Лящ обдивився свою гвардію, що, похнюплена, стояла неподалік, мовчки зліз з коня, підійшов до пана Адамка:

— Пшепрашам, пане Адамку… То було непорозуміння. Ходімо в корчму та вип’ємо за знайомство! Тадеку, Ромцю, Андрію, Тодоре! Підете зі мною! Гуляти — так гуляти, холера!