Грає синє море

— А ніколи! — відрубав поляк. — Я дав слово, що ніколи не підніму на тебе руки. Я й зараз збив тебе з ніг головою.

— Де Марійка, шляк би тебе трафив?

— Зі мною!

Петро ганявся за ним, а поляк усе втікав та стрибав у різні боки, не виймаючи своєї шаблі, аж доки йому не набридло.

— Ну, досить уже, — попросився він.

— Де Марійка? — гарикнув Петро, обливаючись потом.

— Кинь шаблю вбік, тоді скажу…

— Чорт з тобою, — сплюнув Скрипник і встромив шаблю в сніг.

— Зі мною.

— От іродова душа! — вилаявся Петро і знову хотів схопити шаблю. Та поляк виявився проворнішим. Він вихопив шаблю і пожбурив її далі. А вслід за нею пожбурив і свою.

— А тепер слухай, — промовив пан Адамек. — Мені вже остогидло з тобою гратися.

— Де Марійка?

— Стій і лічи до ста! А я тим часом розповідатиму.

Петро нахилився, схопив здоровенну каменюку й закричав:

— Уб’ю!

— О! Це ще краще! Я тим часом розповім… — почав був пан Адамек і одразу ж відскочив убік — каменюка гупнула поряд.

— Де Марійка?

— Стій і мовчки слухай! Марійка зі мною! — Пан Адамек знову відскочив. — Ну, де тут стільки отого каміння набралося? Єзус Марія! Та не кидайся, холеро! Любить вона тебе, а пана Адамка ані-ніц! Чекає на тебе — чи зараз, чи з походу. А зі мною вона тому, що довелося рятувати її од графа Лозовицького.

Петро поглянув спідлоба, потім обличчя мов проясніло.

— Ходімо на ту колоду, посидимо, — сказав він.

— Отак би й давно.

Вони посідали, трохи віддихалися, і пан Адамек почав:

— Так от, пан Адамек Квятковський, ктурий коха пенькних кобєт, а ще більше — правду і дружбу, злигався з коронним стражником Самійлом Лящем. І був у дружині коронного стражника до минулої середи. А тепер я не в дружині, бо я маю землю й майонтек і послав Ляща так далеко, що звідси не видно…

— Ти мені про Марійку розповідай, а не про чортзна-що!

— Май терпець. Усе по черзі… Так от, заскочили ми якось із лящевими хлопцями в Лозовики. Їхали саме лісом. Знаходжу хатину Марійки, а там — пустка! Немає Марійки!.. Ми тоді в село. Аж там граф Лозовицький зі своїми посіпаками зганяє людей посеред села, щоб вони бачили, як живцем спалюватимуть відьму та її родичів…

Пан Адамек передихнув, навіть він розхвилювався.

— Ну, кажи, кажи, Адамку! Ну, прошу… — прошепотів Петро.

— Ха! Яким же ти шовковим став! Ха!

Петро гупнув його кулаком по спині, і пан Адамек, відсапавшись, оповідав далі:

— Розігнали ми гайдуків пана Лозовицького, дали й йому доброго прочухана, посадили Марійку з її родичами на коней та й гайнули до Києва. Не доїхали до Києва, у Фастові в корчмі засіли пити на радощах з коронним стражником. Ну, Марійка трохи оговталася, пан стражник на неї задивився та й кричить: «Будь моєю дружиною!» Марійка йому: «Я онде за пана Адамка не схотіла, а за тебе й поготів!» Пан Лящ розізлився і давай гукати: «А я тобі татарське весілля зроблю — все одно моя будеш!» Ну, тут довелося втрутитися мені. «Не руш, — кажу, — ліпше випиймо трохи ще та в карти пограймо, а там і вирішимо все!» А Марійка: «Пограйте в карти, однак я нікуди не втечу!» Сіли ми грати з Лящем, а грає він, прошем пана, не бардзо. Почав я його «роздягати», та так, що виграв навіть один з майонтків. «Пиши, — кричу, — мені грамоту, що цей майонтек у Курячому Горлі — мій!» Написав. А тоді каже: «Дідько з ним, з тим Курячим Горлом, однак я його силою в одного шляхтича-задрипанця забрав!» — «Але тепер, — кажу, — будемо грати на оцю панянку! Як ти її програєш, то вона моя, а виграєш…» Дивлюсь: у Марійки очі, мов ніч…

— Ну, кажи вже, іроде.

— А що казати? Та коли ж це пан Адамек програвав у карти?

— А Клюсикові?

— То — непорозуміння! Я ще й Клюсика причешу! Якби не оті Ямки — давно причесав би!

— Ну, то що — виграв?

— Ясна річ, виграв! Ще б пан Адамек не виграв!

— А далі?

— А далі? Далі посадив Марійку та її рідних на коней і махнув аж до Курячого Горла. Тепер вони там, а я — тут, біля тебе. Я б її й сюди привіз, так ваше ж бісове товариство не дозволяє дівок та жінок тримати на Січі.

— Адамку! — простогнав Петро. — А я ж тебе хотів убити…

— Пан Адамек тебе теж хотів убити в Лозовиках, але, на жаль, не вийшло… Та, холера ясна, я чекатиму на твою загибель ще сім літ! Як уб’ють тебе, то — май на увазі — Марійка буде моєю!

— Що — казала, що буде?

— Нічого вона не казала, але кого ж їй іще після тебе любити?

— Ну, от що, — підвівся Петро. — Ходімо до мене, пити будемо!

— Пити я буду, а в козаки не піду! Мені треба свій майонтек тримати, треба людей десь назбирати на цю землю. Слухай, може, хто з козаків піде до мене?

— Слухай, Адамку, ніхто з козаків до тебе не піде. Повтікали від одних польських панів, а до другого йти в неволю? Ти що?

— Та я ж не такий, як граф Лозовицький!

— Все одно — пан! Та ще й католичити наш народ будеш під носом у Січі!.. А за Марійку — дякую, — по паузі сказав Петро.

— Одним дякую не одбудешся! Вип’ю барило, ще щось скажу!

— Що?

— А це вже дзуськи!

Розділ п’ятий, у якому гинуть та воскресають людські душі