Грає синє море

За кількадесят верст від Могилева стояла на богданському березі стара турецька батура. Одне з її віконець на самій горі дивилося на Україну. Бліде обличчя виднілося крізь грати.

…Хмара все росла й росла, сунула й сунула, аж поки, чорно-сиза, не заступила все небо. Якби це було влітку чи бодай у травні, то можна було б чекати дощу з громом і блискавицею. А от щоб перед Великоднем дощило по-літньому — цього Галя не пам’ятає.

От як давно був той — торішній — Великдень, коли вона, щаслива й радісна, бігала з дівчатами по селу й кожному весело гукала: «Христос воскрес!»

Ой, як давно це було!

І сьогодні вже весна. Здалеку долинають дзвони, а вона, Галя, сидить у турецькій батурі й дивиться у маленьке віконечко на білий світ… З двору чути щебет дівчат-полонянок. Потурчилися вже. Тільки вона, Галя Шлапаківна, не хоче цуратися своєї віри. Та ще Ривка, донька Лейби-корчмаря. Плаче, по-своєму молиться, не зраджує юдейської віри.

Ода-баші Селім не раз казав:

— Ех, Галія, Галія!.. (Він уже й її ім’я на свій лад переінакшив.) Роби, як усі, то й матимеш щастя.

— Не відцураюсь своєї віри! — люто огризалася Галя.

— Он подивися, скільки дівчат та жінок відцуралися своєї віри!

— А я не відцураюсь! Хай тебе пече, яничарська пико!

— Дав би я тобі за ці слова нагайкою по мармизі, та за неї мені золотом заплатять.

Сказав, крутонувся на місці й пішов.

Бамкав віддалений дзвін. І хмара велика-велика затягла всеньке небо. Згадалася пісня:

Ой був газда Андрієчко
да мав доньку Марієчку,
за сім тисяч продав її…

Десь за якусь сотню верстов батько рідний, мати люба побиваються за нею, за Галею. Та де ж їм дістати сім тисяч золотих червінців, щоб викупити свою доньку, коли он навіть Лейбі-корчмареві не під силу визволити свою Ривку. Коли він з’явився перед яничарами, Селім вигукнув:

— Та ми ж тебе вбили, клятий корчмарю! Як же ти ожив?

Лейба впав на коліна й заридав:

— Пане преславний, пане хоробрий, як же я міг умерти, коли моя донечка в неволі? Віддай мені мою Ривку!

— Не можу віддати, — відповів Селім. — Я її повезу в дарунок самому султанові Мустафі. Буде твоя Ривка султанською дружиною. Радій, Лейбо, дасть тобі султан значну посаду, пашею називатимуть.

— Не хочу бути пашею! Паночку, віддай мені мою Ривку, я дам тобі великі гроші.

— Відійди!

— Я дам п’ятсот золотих червінців!.. Я бідний корчмар, але я піду просити гроші у всіх євреїв — вони мені їх дадуть. Самі голодні будуть, а Лейбу виручать.

— Мені султан дасть за твою Ривку п’ять тисяч.

— Вей-вей! — упав на землю корчмар. — Продай мене на додачу, тільки Ривку одпусти. Паночку, а якщо я розповім, куди подався Йон Кодряну?

— Йди звідси! Треба було казати тоді, як я питав!

— А якщо я розповім, що турецькій землі загрожує страшна небезпека, що тоді? У мене страшно про це допитувався сеньйор Гаспареоне. Я йому не сказав, а тобі скажу, тільки одпусти Ривку!

— Я чесний яничар, а не джасус. Іди звідси!

— Але ж, найшановніший баші, навіщо султанові погана єврейка?

— Ха! Навіщо? Султан знає! Султан Сулейман Кануні одну свою доньку за єврея потурченого віддав. Чув таке?

— Я багато що чув, але я знаю таке, про що ти й не здогадуєшся! Я тобі розповім, що хочуть убити найяснішого султана Мустафу!

— Не хочу слухати. То все — брехня.

— Паночку, заберіть мене в ясир, я буду тут, біля вас, робитиму всяку роботу, щоб тільки Ривку бачити.

Селім пожував свої коротенькі вуса й кинув:

— Лишайся. Тільки не сподівайся, що ми тобі Ривку віддамо!

Десь унизу, у дворі батури, бігає тепер корчмар, допомагає поратися по господарству; відкрив щось на зразок корчми. Лемеле, Мотеле й Хаїм, дарма що малі, лишилися порядкувати в Могилеві. А Гершеле подався на Січ.

А Галиних матір з батьком навіть до брами не підпускали. І молили, і ридали, і ноги поривалися цілувати…

Знов захотілося плакати. Знов згадалася тая пісня про продану доньку:

— Здійміть, тату, головочку! Що то в полі за димове?
Чи воларі огонь кладуть, чи вівчарі вівці женуть,
Чи то турки людей беруть?
— Не вівчарі вівці женуть, не воларі огонь кладуть,
Ані турки людей беруть —
Марійчині боярове,—
Поганий цар з весіллячком та до тебе, Марієчко!

— Ай! — почулося позаду розпачливе. Ривка ридала в кутку.

— Чого ти, Ривко? — запитала Галя, витираючи сльози.

— Якщо вони не хочуть віддати мене батькові, то я накладу на себе руки! Я себе задушу оцією косою!

— Кинь ці розмови!

— А я не можу, не можу…

— То гріх великий, непростимий, — сказала Галя. — Та й невідомо ще, як воно все обернеться.

— Як то невідомо? — вигукнула Ривка. І повторила: — Як то невідомо? Одвезуть у Стамбул, продадуть у дружини чи в невільниці до якогось аги… Не хочу, не хочу!!!

— І я не хочу… Але ж треба вірити в краще.

— Що може бути кращого на турецькій стороні?