Грає синє море

— Я не про те, — вже спокійніше мовила Галя. — Але ж можуть нас урятувати козаки… Можуть викупити наші.

Ривка безнадійно махнула рукою.

— Не махай. От ми й досі тут сидимо, а могли б давно бути в Туреччині. Значить, щось заважає їм вивезти нас…

І справді, сталося те, що часто траплялося на околицях Османської імперії та Кримського ханства. Збунтувалася одна з татарських орд, не захотіла підкорятися ні турецькому султанові, ні його вассалові — ханові кримському. Бахчисарайський державець і той завжди мав мороку з дикими ордами мандрівних татар, які то тулились до нього, то перекидались на бік когось із гяурів — чи козаків, чи ілляхів. Час від часу виходили з покори ногайці. А то не зважає на найгрізніші накази Киргизька орда, що весь час мандрувала зі своїми табунами й шатрами біля Кубані, між Волгою й Доном… А цього разу збунтувалася орда Буджацька й міцно «зачинила» дністровське гирло. Саме через це барка з невільницями-українками затрималася у невеликій фортеці на Дністрі.

На фортецю іноді нападали загони молдавських повстанців, але їхні сили були нечисленні, отож яничарський загін Селіма без особливих труднощів відбивав кожний такий напад…

— Ти знаєш, що то роблять у дворі? — запитала Ривка Галю.

— Не знаю, а що? — дівчина виглянула у вікно.

У дворі установлювали якісь стовпи з перекладинами.

— Що то таке буде?

— Гаків хіба не бачиш?

— Гаків? Яких гаків? Навіщо?

— Богданців вішатимуть на них за ребра. Отих, що тиждень тому туркам удалося захопити в полон, як нападали на батуру.

Галя дивилася вниз, у двір. Побачила, як перебіг корчмар, полохливо озираючись на стовпи з перекладинами. Один з майстрів підстрибнув, ухопився рукою за гак і повис, дригаючи ногами.

— О! Ведуть уже! — Ривка припала обличчям до грат. — Ведуть!

Сотня яничарів вишикувалася на невеличкому плацу. Тиша. Тільки дзвони — бам-бам…

Ось уже з’явилися й приречені. Шість чоловік. З ними йде невеличкий хлоп’як. Років дванадцять — не більше… Сорочки на них подерті. Обличчя змучені. Йдуть, мов нічого не бачать.

Підвели до стовпів з гаками на перекладинах. Щось говорить до них кадій[105]. Вони мовчать.

Галя відчував, що в неї паморочиться голова.

— Що він каже? — побілілими вустами перепитує в Ривки, хоч сама розуміє, про що внизу йдеться.

— Каже, щоб ставали мусульманами — тоді помилують.

— А вони?

— А вони мовчать, — схлипнула Ривка.

Галя дивилася, не мигаючи, і побачила, як кадій підійшов до найменшого і щось запитав. Той заперечливо закрутив головою. Тоді кадій одвернувся, подав знак рукою, і троє катів схопили хлопця. Вони тягнуть його до шибениці, здирають з нього штаненята і, тримаючи його, піднімаються по драбині. Ось оголений живіт хлоп’яти над гостряком гака. Кадій унизу щось запитав. Хлопець відчайдушно запручався, закричав на всю батуру: «Ні-і-і!!!»

Галя у відчаї кинулася на грати, намагаючись вирвати їх з каменю, що цупко приріс до них. Вона вже не помічала, що б’ється об камінь та залізо головою, кричить, кричить і плаче…

Залунали крики і з інших кінців батури. Всі покірні й непокірні почали галасувати теж, благаючи помилувати дитину…

Кадій запитав знову. Але хлопець, не відводячи очей од гака, уперто закрутив головою.

Тоді один з повстанців — найстарший — вискочив з ряду приречених, став на коліна, простяг руки вперед, благаючи турків.

Його вдарили ратищем у груди, він упав.

Галя знову б’ється об грати, несамовито волає, зриваючи голос:

— Відпустіть! Відпустіть! Змилуйтеся! Благаю вас! Благаю!

Не чують чи не хочуть чути. Ось зараз загойдається на гаку дитина, підвішена за ребро…

Галя кинулася до дверей. Двері замкнені. Вона стала бити в них кулаками, ногами.

Поряд ридає Ривка, розмазуючи сльози по щоках.

— Галю! — кричить вона. — Що ти хочеш?

— Ода-баші! Селіме!

Селім рвучко підвів голову.

— Ода-баші! Я буду мусульманкою! Помилуйте цих людей!

Вона зірвала з грудей хрестика, не помітивши навіть, як шнурок розрізав їй шкіру на шиї, і кинула вниз.

Вона не бачила, як ззаду рвала на собі волосся і билася головою об стіну Ривка. Вона жадібно ловила кожен порух внизу. Бачила, як Селім піймав шворку з хрестиком, щось швидко говорив судді. Кадій уважно слухав, далі махнув рукою. Кати неохоче поставили хлопця на землю.

Галя притислася чолом до залізних грат.

Нестерпно блиснуло перед очима — і оглушливо хряснув грім. Гойднулось і задиміло височенне дерево за вежею. Сипонув дощ.

Він шмагав Галю в обличчя, і вона ковтала холодну воду. Та вода їй здавалася теплою. За спиною ридала Ривка.

А грім бив, наче вибухали в небі велетенські порохові погреби.

— Громе дужий! Блискавко палюча! — несамовито благала Галя, притиснувшись до залізних грат. — Ударте сюди, в цюю батуру!

«Я врятувала цих сімох… — десь на дні свідомості майнула думка. — Але ж я врятувала, врятувала! Боже мій! Я вже не твоя! А якби я не врятувала, хіба я була б твоя?»

Бив грім. Блискавки шмагали землю немилосердно, мов кат у Стамбулі лупив засудженого до тисячі бичів…