Грає синє море

— А Клюсик дурно нічого не каже. Тільки за викуп.

— Який ще викуп? Кажи!

— Ну, дістань мені сулію горілки. Я тоді візьму тебе в похід. Поїдеш турка бити, красиву туркеню впіймаєш — жінкою тобі стане!

— Не треба мені ніякої туркені!

— Ну, дістань мені сулію горілки, тоді все матимеш.

— Де ж я тобі її дістану?

— То який же з тебе козак? — глузливо подивився Клюсик на Яремка. В його очах застрибали колючі бісики. — Як же ти будеш брати Синоп чи Трапезонт, коли ти сулії горілки для товариства не годен роздобути?

— Буде тобі горілка! — твердо пообіцяв Яремко. І, не довго думаючи, подався до корчми, скинув майже нову (в Києві граф Олександр йому справив) свиту й одержав від корчмаря Іштвана відерну сулію горілки.

— Слухай, хлопче, а ти не змерзнеш?

— Бережи мою свиту, мадьяре, восени злото привезу. Викуплю!

— О, то славний козак теж іде до походу? — підскочили кудлаті брови Іштвана.

— Тихо! — гарикнув Яремко.

— Ого-го! — ударив рукою об руку Іштван. — Який козак!

Клюсик, побачивши сулію, аж розцвів од радощів:

— Оце козак! Штани продасть, а товариство виручить. Ходімо до наших хлопців, разом вип’ємо й умовимо їх узяти тебе в чайку.

— Я уже й Недайборща питав, не дозволяє.

— Велике цабе твій Недайборщ! Та він нічого й не знатиме! Бо й пливе не з нами — він же отаман, з Петром Скрипником та з Олександром у головній чайці пливе.

З десяток козаків, Клюсикових друзів, видудлили оту сулію за якусь годину. Пригощали й Яремка, але він не схотів:

— Уп’юся, а ви мене тут кинете.

Дружно закивали головами: диви, яке хитромудре — все знає!

— От що, хлопче, зробимо, — промовив нарешті Клюсик. — Перед світанком ти залазиш у нашу чайку, вона стоїть двадцять третьою від каменя проти течії Дніпра. На кормі є такий тайничок, куди ми складаємо різну здобич… Так ото ти залазь туди, тільки щоб ніхто не побачив із старшин.

— Мене варта до чайки не підпустить, — похнюпився Яремко.

— І справді, не підпустить. Ага!.. Тоді так. Не будемо чекати світанку, а зараз проведемо тебе туди. Ти залягаєш у тайник, а ми собі йдемо додому… Доки будемо плисти по Дніпру — не виглядай, а вже як вийдемо в море, тоді боятися нікого… Ну, то як? — підвів Клюсик очі на Яремка. — Що сказав би Архімед? Не знаєш? А от я знаю. Він побіг би до Іштвана ще раз, вискочив би звідти голий і закричав: «Евріка!»

Яремко поглянув іще на свої штани, але, зрозумівши, що за цей товар Іштван не дасть йому навіть порожньої сулії, зашарівся.

— Молодець! — гупнув його по спині Клюсик. — Але ти не переживай! Будеш у штанях! Є в мене гроші ще на одну сулію! Бери! Там і на твою свиту. Тільки щоб так — одна нога там, друга тут!

…І от тепер Яремко, скулившись, лежав у якійсь скрині й намагався не заснути. Весь час шарудів Дніпро — пропливали повз ряд козацьких чайок крижини, гнало їх течією на південь…

«Тільки б не заснути, — думав Яремко. — А то ще захропу, як хропуть Йован та Джузеппе, то мене одразу почують…»

Насторожено вслухався в тишу. Іноді чув розмірені кроки вартового.

Поряд щось ніби кашлянуло. Почувся голос вартового:

— Це ти, Юхто?

— Та я ж, — озвалося здалеку. — Іди сюди, наша чайка наче протікає.

А потім голосів не стало чути. Ніби щось недалеко чи то хлюпнуло, чи то кашлянуло. Завовтузилося — і знову тихо. Тільки шерхіт криги. Чи то вартові ходять? Плюснула вода. Риба скинулася, чи що? Кажуть, що в Дніпрі водяться такі рибини, як у морі, — з Яремка завбільшки.

Почулися кроки. Мабуть, вартовий. Яремко завмер, навіть подих затамував. Тихо-тихо… Невже вартовий спостеріг, скільки козаків ішло до цієї чайки, а скільки поверталося назад? Знову шерех, мов шелеснув очерет, прив’язаний до борту… Потім чайку гойднуло — хтось уже тут, на суденці. Невже Клюсик іще когось примусив бігати до Іштвана, а потім влаштовувати на чайці?

Яремко почув, як захлюпала вода за бортом, задзюркотіла, забулькала, мовби хтось набирав її в посудину. Тиша. Тільки тихо сопе невідомий чоловік. Знову в щось ллється вода, вже на чайці. Ллється тихо, шелестить, мов ллють її в сухий-сухий пісок.

І знову мовби хтось набирає із Дніпра води в щось.

Хлопцеві стало душно, аж піт зросив обличчя, неприємно лоскочучи ніс і щоки, але Яремко навіть подумки боявся ворухнутись. Адже може почути все те невідомий, здійме галас і тоді прощавай, мріє, про козацький похід.

Та ні, цей невідомий галасу не здійматиме. Він, напевне, робить щось лихе, коли тихцем прийшов серед ночі. Але тоді він, Яремко, має здійняти галас. Тільки ж… Вартовий запитає: «А що ти тут робив?»

Краще завтра він про все розповість Клюсикові. Хлопці уважно обдивляться чайку і побачать, що той невідомий тут робив.

Ще раз злегенька гойднулася чайка. Десь збоку, на піску, прошаруділи чиїсь кроки. Навіть не кроки, а ніби змія проповзла… Але зміям іще рано тут повзати, ще рання-рання весна.

Тихо-тихо… Яремко лежав з розплющеними очима, дивився в чорноту. Йому ввижалося велике-велике, синє-синє, солоне-солоне море. І — два сонця. Одне — вгорі, друге — внизу, в воді. Попутний вітер напинає білі вітрила чайок.

— Якиме! — почувся густий бас неподалік. — Якиме, де ти?