Грає синє море

Клюсикове обличчя спохмурніло.

— Кого гукнув вартовий? Ім’я!

— Та когось із козаків. Знайоме ім’я, але забув.

— Неодмінно згадай! Ти молодий, у тебе повинна бути добра пам’ять.

— А що — Яким забув, з ким і розмовляв?

Клюсик озирнувся на всі боки й пошепки сказав:

— У тім-то й річ, що Якима ніде нема. Ми й у похід пішли без нього… — Клюсик знову сторожко озирнувся навсібіч. — Ану, згадуй усе знову! Значить, ти чув розмову вартових уже після того, як хтось лазив по чайці?

— Так. Ну, а перед тим ще Яким когось питав… От на язику крутиться, а ніяк не згадаю. Аж смішно.

— Не дуже смішно. А перед тим, як хтось заліз у чайку, вже після розмови, ти нічогісінько не чув? Може, хтось зойкнув, чи захрипів, чи водою хлюпнуло, чи камінь хтось кинув?

— Водою хлюпало, — згадав Яремко. — Якась велика риба скинулася, я ще подумав, що в Дніпрі бувають такі рибини, як у морі. А перед тим ота риба, мабуть, висунулася з води і рохнула…

Обличчя Клюсикове стало поволі бліднути. Він ударив кулаком по облавку і аж просичав, заїкаючись:

— Треба передивитися все, що тут у нас лежить… Боюся думати, але, мабуть, бідного Якима вже нема на світі.

— Клюсику, ну, що ти таке кажеш? — вигукнув Яремко і відсунувся од Тимоша.

— Нікому ні слова! — люто блиснув Клюсик оком на Яремка.

— Мовчатиму.

Дніпро потужно ніс на своїх грудях крізь туман, крізь невідомість триста козацьких чайок. Уже починало темніти. Туман пах весною, неораною землею…

Козацькі чайки прямували на південь.

Розділ сьомий, з якого допитливий читач може довідатися про дальші плани Ілька Юхти, сеньйора Гаспареоне, графа Олександра і козацьких отаманів Карпа Недайборща та Єфтимія Петруніна

Сонце випірнуло просто з моря й покотилося вгору, струшуючи з себе вогненні бризки.

Над Чорним морем летіла весна. Йшов, рік 1033 за Гіджрою[110]. Все було в цей день, мовби в перший день світу. І небо аж дзвеніло своєю свіжою-свіжісінькою синявою, і море було ласкаве та запашне, і лягало воно покірно під груди чайок козацьких.

— Ех, графе, — Недайборщ нахилився до Олександра і зітхнув. — Коли б я не був зараз отаманом оцього всього походу, а рядовим козаком чи просто отаманом чайки, то відпросився б у тебе, щоб ти відпустив мене з хлопцями. Забрали б ми свою галеру і вас наздогнали б при Трапезонті… Чи в Синопі…

— А в тебе що — є й своя галера?

— А є ж… Три роки тому захопив був.

Зітхнув знову Недайборщ. Зітхнув і кулаком себе по коліну вдарив. Дуже вже шкода йому тієї галери, яку три роки тому захопив він з Клюсиком у відкритому морі. Та, що торік вони захопили, не така гарна, а ота… Не галера — картинка! І плавала та галера ще цілу осінь, мала кілька боїв з турецькими суднами… Славна була пора! Дуже здружилися козаки на галері. А було ж тут всілякого люду: болгари, серби, греки, турки, татари, італійці, крітяни, кіпріоти, мальтійці, молдавани, поляки, німці і навіть швед на ім’я Рагнер. Татари й турки висадилися в Криму на одному з пустельних берегів біля Карадагу.

Татарин Амет — розбійник, якого було засуджено на вічне веслування на галерах, сказав Недайборщу на прощання:

— Козаче, якщо трапиться в тебе біда, згадай, що є в тебе приятель Амет Киримли[111]. Шукатиме мене на Карадагу. Пастухи та рибалки скажуть тобі, де знайти Амета. Так що не забувай, урусе!

— Не забуду! — сказав Недайборщ. Обнялися, як побратими.

І думалося йому, що то просто слова. Аж ні, невдовзі довелося згадати Амета Киримли. Коли настала пізня осінь, хотіли козаки прорватися додому, на Січ. Та при Ячакові зустрів їх цілий турецький флот капудана Шакіра-паші.

Але кинулися хлопці до весел, згадали своє колишнє веслярське мистецтво і так гребонули, аж море загойдалося! Під градом ядер, з пробитими вітрилами вирвалися-таки в море.

Потім думали пробитися додому через Босфор Таврійський[112]. І там не вдалося. Стрілися аж три військові галери. Довелося втікати.

Що ж робити було, куди далі податися?

Отоді й згадали про Амета Киримли. Вночі з попутним вітром промчали навколо півострова, а на ранок перед ними зачорніло громаддя Карадагу. Прокрадалися поміж скелями, шукаючи затишної бухточки. Знайшли нарешті таку місцину, куди вітер не діставав, затягли галеру мотузками в бухту, повернули носом до виходу, поставили якір. А потім — до Амета.

— Згадали-таки, — всміхнувся Амет. — Тільки ж вас так багато, що провести важко. Ну, та щось придумаємо.

Сотня хоробрих татарських юнаків була у Амета. Налітали вони на турків, які поневолили їхню батьківщину, били мурз-запроданців.

— Через Ор-Капу[113] не пройти. Через Арабатську стрілку теж не вдасться. Можна лише через Сиваш, є там кілька бродів.

За кілька днів великий загін вершників, вдягнутих у татарське вбрання, помчав від Карадагу на північний захід. Амет Киримли вів цей незвичайний загін і довів хлопців майже до Січі…

Так, шкода Недайборщу, що немає галери.