Грає синє море

Знайомий цих трьох зарозумілих панків пан Адамек Квятковський добув поганенький маєток за десяток фарсахів од Січі. Людина він хоробра, але дивовижно наївна. Юхта переказав панкам, щоб вони до нього навідалися й підказали: є, мовляв, людина, яка може тобі, пане Адамку, влаштувати справу з робітниками на твоїй землі. Треба з’їздити до правителя Кафи від одної людини, якій правитель заборгував багато грошей. І цей правитель дасть тобі півсотні невільників, які в подяку за волю будуть раді відпрацювати в тебе й десяток літ, а потім, може, й зовсім оселитися в Курячому Горлі.

І пан Адамек клюнув на цю наживку.

Юхта передав Адамкові спеціальний ярлик, підписаний ще ханом Джанібеком-Гераєм, щоб татари, якщо вони налетять на Куряче Горло, знали, що мають справу з потрібною Криму людиною.

Як тільки Юхта довідався, коли запорожці мають піти в похід, він зважився на ризикований крок, що ледь не коштував йому життя. Юхта на два дні зник із Січі. Його відсутність одразу помітив Джузеппе і сказав про це Олександрові та Петрові. Граф не надав цій події значення, але Петро стривожився не на жарт. Спершу хотіли послати за Юхтою погоню, але в якому напрямку він подався? На третій день Юхта знову був у таборі. І не сидів у своєму курені, а прибіг просто до отамана Недайборща. «Що таке?» — перепинив його біля дверей Джузеппе. «Скажу або Недайборщеві, або Олександрові Чорногорському!» — була відповідь.

Вийшов Олександр. І тоді всі, хто був поблизу, почули:

— Графе Олександре, перекажіть Недайборщеві, що татари близько! Я ледве врятувався. Тисяч з п’ять, не менше!..

Олександр запитав:

— Які татари? Де ти їх бачив?

— У степу! Ганялися за мною! Якби не мій кінь — упіймали б!..

— А чого ти ганяв по степу? — тихо, але так, що в Юхти мурашки побігли поза спиною, запитав Скрипник.

— Уночі мені сон приснився, ніби в степу, на десятій милі звідси, є кам’яна баба, а біля неї — горнятко з золотом закопане… Ну, я й поїхав.

— І не знайшов! — твердо мовив Скрипник.

— Знайшов! — вигукнув Юхта. — На коні в мене лишилося. Можу показати!..

Побігли до коня і справді побачили мішок, з якого Юхта вийняв горнятко, в ньому щось переверталося. Саме тоді й надійшов Недайборщ.

— Пане отамане! — вигукнув Юхта. — А чи не дозволиш мені віддати всі ці гроші славному товариству на горілку?

— Тільки після того, як відіб’ємо татар… Якщо вони, звичайно, тобі не привиділися.

Але татари наступного дня таки з’явилися. На Січ вони не нападали, а великими загонами пробігали поблизу і зникали в степу.

Юхта торжествував. Усе виходило так, як він задумав. Татар він зустрів ще по дорозі на Куряче Горло і, показавши ярлик, наказав покрутитися біля Січі кілька днів, демонструючи свою присутність. Ясна річ, якщо татари їздили поблизу, хто піде перевіряти, чи й справді Юхта копав біля кам’яної баби?

А тим часом четверо поляків з посланням Юхти мчали на Крим. У Курячому Горлі залишилася тільки Марійка з батьком та матір’ю. Перед самим походом Петро послав туди п’ятнадцять старих козаків, щоб обороняли його кохану від можливих неприємностей. Вони застали в Курячому Горлі тільки трьох людей. Пан Адамек поїхав у Крим визволяти невільників, щоб ними заселити свої землі. Найстарший з козаків негайно сів на коня, щоб повідомити Скрипника про таємниче й дивне зникнення пана Адамка, але коли він прибув на Січ, запорожці вже вирушили в похід.

Разом з ними вирушив у похід і Юхта. В тумані, між крижинами, козаки спустилися до гирла річки і, непомічені, вирвалися в лиман.

Турецького флоту при Ячакові не було. Це стривожило Юхту. Невже пан Сулятицький ще не дійшов до Кафи, і звістка його ще не долетіла до Стамбула?

Сонце вже поринуло в море, коли нарешті із задньої чайки помітили смугасте вітрило. Козак-зорець приклав долоні до рота й загукав:

— На сході вітрило! Передай далі!

З передньої чайки — від Недайборща й Олександра — просигналили:

— Спускай вітрила!

І пішло назад і в боки:

— Гей! Гей! Спускай вітрила!

Спочатку виднівся один човен. Потім одразу весь обрій зарябів вітрилами. Та відстань ще далека, а надворі швидко темніє…

— Підіймай смолоскипи!

І запалало все море від козацьких вогнів. Ущух вітер, тільки поволеньки котилися хвилі.

— Аге-ге-гей! — загукав з передньої чайки Карпо Недайборщ, аж полум’я на смолоскипах затремтіло.

Загриміло з п’ятнадцяти тисяч запорозьких горлянок:

— Аге-ге-гей!

Аж мурашки пробігли по спині Юхти. Ой, яка це страшна сила!

Саме в цю мить до Клюсика підійшов Яремко і шепнув:

— Я згадав!

— Кажи! — рвучко повернувся до Яремка Клюсик.

— Треба відійти.

Відійшли трохи далі від Юхти. І Яремко прошепотів:

— Ілько Юхта! От увесь час крутився перед очима, а я…

— Ти точно? — Гострі очі Клюсика аж засвітилися в темряві.

— Точно!

— Мовчи! І будь далі від нього…

А зі сходу, від уже недалеких смолоскипів донців, долинуло рідне, братерське:

— Пу-гу! Пу-гу!

І п’ятнадцять тисяч горлянок відповіло:

— Ко-зак з Лу-гу! Лу-гу! Козак з Лугу!

А від донців лунало:

— Пу-гу! Пу-гу!