Грає синє море

Пана Славека так розтрясло, що в нього боліли всі нутрощі, і єдине, що тримало його ще на коні, — це усвідомлення того, що Кафа вже близько, військовий комендант Кафи сьогодні ж викладе на стіл перед паном Сулятицьким величезну суму грошей. Саме так обіцяв йому друг сеньйора Гаспареоне дивний козак Юхта, у якого очі були рябі, мов дві склубочені маленькі зміючки. Він сказав, що в папері, який вони мають передати військовому комендантові, вказано й суму, яку має отримати пан Станіслав, і деякі надзвичайно важливі дані, які стосуються безпеки Османської імперії, союзниці Польщі.

Пан Станіслав про все це не сказав панові Адамкові ані слова. Пан Адамек думав, що троє його єдиноплемінців їдуть з ним за компанію, щоб допомогти врятувати й перевезти в Куряче Горло кількадесят невільників. А насправді ж пан Станіслав використає пана Адамка як охоронця, бо Квятковський рубатися на шаблях та стріляти з пістолів уміє знаменито!

Пан Адамек думав зовсім інше, і це цілком природньо. Ставши володарем Курячого Горла, він страшенно захотів пожити мирним життям, побути господарем на землі, яка йому так несподівано дісталася. Все було добре — не було тільки людей, які б працювали на цій землі. Всіх позабирали в неволю татари. І от якби панові Адамкові вдалося десь дістати кілька десятків добрих робітників, то він би подбав про охорону Курячого Горла, про свою вигоду й про вигоду цього краю. Найперше він би спорудив укріплення, — а татари проти укріплень нічого вдіяти не можуть, — розорав би землі поряд, люди побудували б собі хати. Козаки на нього не косували б, він з ними жив би в добрих стосунках. Хіба він винен, що в Польщі для нього немає місця? Немає в Польщі, буде на Україні.

Панові Адамкові подобається, коли християни б’ють нечестивих. А козаки, хоч вони й православні, хоч пан Славек називає їх здрайцями, проте ж ідуть бити турків. А він, пан Адамек Квятковський, який вірує в наймогутнішого католицького бога, він, чия чесність ніколи не викликала сумнівів, готовий разом з ними, козаками, йти на герць з турками хоч завтра.

Коні бігли швидкою риссю, вершників, одвиклих від верхової їзди, трясло немилосердно, тільки татари-єдичкульці їхали спокійно, ніби поприбивані до кінських спин.

Далеко попереду темніли громади Карадагу. До Кафи лишалося дві-три години їзди. Ще дві-три години — і пан Станіслав буде власноручно вручати найвельможнішому з усіх кафських турків власноручне послання Юхти, найліпшого друга сеньйора Гаспареоне. А за це матиме гроші. Єдине, що якось смутить польського шляхтича, так це те, що тії гроші вручить йому, панові Станіславу, прихильник богопротивної віри, лютий ворог християнства, хоч нині й союзник Польщі. Ну, та не він же підписував той договір, а сам круль. А оскільки пан Сулятицький вірний слуга польської корони, то й його поїздка до кафського державця є великою віхою в історії Польської держави.

Єдичкульці тривожно позирнули на недалекий горб. Потім, заговоривши всі гуртом, дружно зупинилися.

— Чого ми стоїмо? — роздратовано запитав пан Славек.

Єдичкульці мовчки показали на горб. Звідти їхали якісь вершники, їх було близько сотні.

— Ешкийя![114] — закричав раптом один з єдичкульців.

І вся охорона, не змовляючись, кинулась втікати.

— Назад! Назад! — розпачливо заволав пан Сулятицький, але єдичкульці були вже далеко.

Пан Станіслав довго не мудрував. Часу на роздуми зовсім не було. Він вигукнув до своїх супутників: «Уперед!» — і вони кинулися втікати до Кафи.

Кінь, на якому їхав пан Сулятицький, був швидкий, хоч і норовистий. Але ще швидші були коні в розбійників. Коли пан Славек, тікаючи, озирнувся назад, він з жахом зрозумів, що розбійники мчать не за єдичкульцями, а за ними, поляками, і відстань катастрофічно скорочується.

Все ще була надія на порятунок. Аби лиш кінь не спіткнувся! Можна ще було б промчати не одну верству.

Розбійники мчали великим півколом, намагаючись оточити пана Станіслава Сулятицького та його супутників.

— Ну, біжи борше, — молив коня пан Сулятицький.

І кінь біг, і, здавалося, була можливість урятуватися…

Раптом позаду почувся вереск — то упав з коня Влодзімєж Рубанчик. Хоч як тяжко втрачати в біді компаньйона, та ще й однієї з тобою віри, але таке становище було навіть на користь; кілька передніх татар, які вже ось-ось мали наздогнати поляків, зараз мусять зупинитися біля пана Влодзімєжа, витрачати час, щоб його зв’язувати, а тим часом пани Славек, Адамек та Євгеніуш устигнуть утекти.

Та несподівано пан Адамек осадив свого коня і повернув назад.

— Що ви робите, пане Адамку?

Озираючись на ходу, пан Славек бачив, як татари збилися в купу довкола пана Адамка, як летіли з тієї купи шаблі й пістолі, як упало кілька татар з коней. Пан Адамек бився, як лев!

«Що ж, і це непогано», — думав, чимдуж утікаючи, пан Славек. Можливо, пан Адамек затримає на кілька хвилин цю орду, перш ніж загине, а тим часом пан Станіслав устигне відірватися від ворога.