Грає синє море

Хвилі кидалися вогнем, бризкали іскрами, в небі блідли зорі, перелякані, стрибали з хвилі на хвилю дельфіни, вже чути було плескіт весел з донських лодій і веселий гомін.

Козак, який перший побачив на обрії вітрило донців, не витримав, шубовснув у холодну нічну воду.

— Куди ти? Втопишся! Холодно!

— Подай смолоскип!

Узяв смолоскип і поплив назустріч донцям.

Десятки рук простягнулося до запорожця. А той спокійно подав смолоскип — підхопив його донський ватаг Єфтимій Петрунін.

І ось уже перша лінія донців на чолі з Єфтимієм Петруніним та козацькою старшиною проходить уздовж лівого крила запорозької флотилії.

А решта човнів уже приєдналася до запорозького похідного строю, увійшла між ряди чайок.

— Здрастуйте, хлопці-запорожці!

— Добрий вечір! Чого так пізно?

— Була пригода. У протоці.

Донська лодія стояла біля самого борту чайки Недайборща. Бородатий козак, витираючи об каптан руки, розповідав:

— Ми вже думали: не проб’ємося. Мабуть, хтось попередив турків, що ми йтимемо…

— Як це — попередив? — сердито озвалися з чайки.

— У них, — підкинув слово інший донець з цієї ж лодії, — ти думаєш, немає своїх вивідувачів, джасусів? Отож нас і перестріли в протоці. Надворі — ніч, місяць сяє, туркам, звісно, спати треба, коли дивимося: флот стоїть попереду. Галери! Тільки-но ми наблизилися на гарматний постріл — вони як шарахнуть по нас! І з берега! З обох боків! Дивимося — від Єфтимія знак: усім на весла і щосили вперед. Ми як взялися — прошили, мов голки з нитками, стрій галер, а вони — за нами… Мчать за нами і не відстають…

— А далі що?

— А що далі? Кинулися під берег, там для нас зручніше. А галерою спробуй-но пройти попід берегом — дірку в борту вхопиш та й підеш на дно. От турки й почали потроху відставати. Йдемо, а Єфтимій гукає: «Гребіть, хлопці, щосили, бо вранці вітру не буде, а в турків судна добрі!» Гребемо, десять потів з нас ллється, руки подерев’яніли, а він гукає: «Гребіть!..» А вранці — тиша. Турки аж на обрії. Ще спробували за нами погнатися — схопили облизня… А тут — вітерець. Ми, щоб збити їх зі сліду, пішли попід берегом. От і затрималися.

Десь поряд на чайці затягнули запорожці сумну-сумну пісню. І вплелися в неї голоси донців:

Коли турки боювали, білу челядь забирали,
А у нашой попадоньки взяли вони три дівоньки.
Першу взяли попри возі, попри возі на мотузі.
Другу взяли попри коні, попри коні на ремені.
Третю взяли на конічка до білого шугаїчка…

…Сеньйор Гаспареоне сидів у тій же лодії, що й козак, який розповідав, як донці проходили через протоку. За кілька місяців він змінився невпізнанно: відпустив велику бороду, чуб спустив на брову, одне око перев’язав — сказав хлопцям, що заболіло.

Взимку він з’явився на Дону, як утікач з Богданії. І тому козаки-донці розуміли, чому він погано розмовляє російською мовою. Проте Гаспареоне швидко освоївся з мовою донських козаків, десь подівся і його акцент, почав ходити в козацькому одязі, і вже не відрізнявся від донців… А коли набирали козаків до походу, то й він прилучився до товариства.

— Рубатися на шаблях, стріляти вмієш? — запитав Єфтимій.

— А то як же? — зрадів сеньйор Гаспареоне. Він вихопив пістоля і, підкинувши вгору копійку, вистрілив. Копійка на землю не впала — її кудись відкинуло кулею, Єфтимій знизав плечима: непогано, мовляв, та, зрештою, у нас усі так уміють. Вийняв турецьку акче, підкинув її вгору й вистрілив. Акче теж залетіла у безвість.

— Ви повинні взяти мене з собою, — промовив сеньйор Гаспареоне. — Мій брат у турецькій неволі. Я маю визволити його й відплатити туркам. Якщо ви мене не візьмете, я однак знайду спосіб дістатися до Туреччини.

І тепер сеньйор Гаспареоне сидів у човні поряд з чайкою Олександра. Він не дуже висовувався. Олександра він не побачив, тільки Скрипник виглянув, ковзнув по обличчях поглядом, здається, на мить зупинився і на обличчі сеньйора Гаспареоне.

Турки, турки-татарини, пустіть ви нас до родини,
До родини, до мамоньки, до рідної сторононьки.

Мовчить бородатий донець, мовчать і його товариші. Вони теж знають, що таке неволя.

Розділ восьмий, який розповість про халепу, в яку встряв довірливий, хоч і хоробрий, пан Адамек

А за два тижні до цієї зустрічі у відкритому морі сталася в Кримському степу, недалеко від підніжжя Карадагу, теж цікава, хоч і менш історично важлива, зустріч.

Пан Станіслав Сулятицький разом із довготелесим мовчуном паном Адамком, недотепою Євгеніушем Бендарським та боягузиком Влодзімежєм Рубанчиком у супроводі двох десятків ординців їхали вечірнім степом до Кафи.