Грає синє море

— Хто ви є, куди ви їдете і навіщо?

Пан Сулятицький, стримуючи дрож у голосі, відповів:

— Я є уродзоний шляхтич пан Станіслав Сулятицький. А оце — мої люди, такі ж уродзоні шляхтичі. Я маю важливе завдання до пана бейлер-бея в Кафі.

«Ну й просторікує, як по писаному! — подумав пан Адамек. — Я б так нахабно брехати не зумів!»

— Пан бейлер-бей і кафський бьолюк-баші зі своїми хоробрими яничарами, — вів далі пан Сулятицький, — сердитимуться на вас за те, що ви нас затримали.

— Ми не підкоряємося ні бейлер-беєві, ні бьолюк-баші, — відповів рідковусий, вислухавши переклад слів пана Сулятицького.

— А ми не знаємо, хто ви такі, — втрутився в розмову пан Адамек. — Ви нас зупинили по дорозі, ви нам пов’язали руки, нам, чотирьом! Вас сотня чи й більше, а ви — на чотирьох!

— Пане Адамку, — задрижав від страху пан Станіслав.

— Замовкніть, пане Славку! — спокійно відповів пан Адамек. — Я вояка й люблю битися не язиком, а шаблею. Нічого в них благати я не буду. Розбій є розбій!

Рідковусий вислухав переклад і засміявся:

— Так, ми і є розбійники. Я — Амет Киримли. Мене й моїх хлопців знає вся Ада[115].

— Я не знаю ні тебе, ні твоїх хлопців, — сердито кинув пан Адамек.

— Пане Адамку! — істерично гукнув пан Сулятицький і повернувся до рудобородого: — Пане товмачу, скажіть ясному панові Амету Киримли, що пан Станіслав Сулятицький, цебто я, багато про нього чув і дуже його шанує.

— Що за доручення маєте до бейлер-бея?

— Ми про це маємо сказати не тобі, а бейлер-беєві, — відрізав Адамек.

— Пане Амете! — заволав пан Сулятицький. — Цей грубас не знає ні про яке доручення. Це тільки я знаю про це доручення, і я вам скажу про нього, тільки гарантуйте нам життя.

— Що то за доручення? — знов переклав товмач слова ватажка.

— Прошу пана… Це дуже таємна справа.

— Добре, — відповів товмач. — Кажи, та швидко!

— Запорожці й донці мають вирушити в похід на Османську імперію. У запорожців — п’ятнадцять тисяч, а в донців десять тисяч війська…

Пан Адамек похолов. Що він каже, цей бовдур? Він здогадувався, що має бути похід, але якого ж біса кричати про це татарам?

— Цей похід буде незвичайний. Запорожців очолює отаман Недайборщ, донців — їхній отаман, а загальне керівництво здійснює не запорожець, не урус, — догідливо закинув татарське слівце пан Сулятицький, — а один самозванець.

— Ну, а що вам до того? — запитав Амет Киримли. — Ви ж поляки, хіба вам буде погано, якщо хтось поб’є турків?

— Польща з султаном зараз у мирі. Крім того, цей самозванець видає себе за султана Ях’ю, мріє про престол Османської імперії.

Не встиг ще рудобородий перекласти слова пана Станіслава, як пан Адамек закричав:

— Та бреше він усе! Граф Чорногорський — то справжній лицар!

— Не лицар він, а бидло! Він — самозванець!

— А як у вас самозванець Димитрій, так ви не ставали в оборону істини, — переклав відповідь Амета Киримли рудобородий. — Мабуть, ходив у похід на Москву?

— Ходив, — закивав головою пан Сулятицький.

Амет вислухав слова товмача і щось сказав сердите.

— То ти не поляк, а зрадник, — переклав рудобородий. — Запорожці в одній державі з вами — то як же ти можеш зраджувати інтереси своєї держави? Запорожці захищають вас від турків, а ти продаєш їх? Ти гяур не тільки для мусульман, ти гяур і для християн!

Пан Славек відчув, як ноги його мимоволі підігнулися в колінах, як у животі щось обірвалося, — і він упав на брудну підлогу печери.

— Що то за лист? Покажи! — коротко наказав бородатий.

Варта розв’язала панові Сулятицькому та його супутникам руки.

Пан Славек з потайної кишені дістав неслухняними руками папірець, подав товмачеві.

Амет Киримли розкрутив папір і почав читати. Він вдивлявся в кожне слово, повільно проходив очима рядок за рядком. І з кожним рядком посилювався вираз здивування на його обличчі.

Потім він одірвав очі від листа і щось запитав. Товмач переклав:

— Чи знаєте ви, про що написано в листі?

— Ні, але Юхта, а він найперший друг сеньйора Гаспареоне, докладно розповів його зміст.

— Хто він, цей ваш сеньйор Гаспареоне?

— Як хто? Наш друг, італієць.

— Той сеньйор Гаспареоне мерзотник! — заскреготав зубами пан Адамек. — О, його щастя, що мої пістолі були незаряджені!

Амет Киримли читав довго, ніби не вірячи в те, що там написано. Потім усміхнувся в ріденькі вуса і запитав, чи знає пан Сулятицький справжнє ім’я та походження Олександра Чорногорського.

— Сеньйор Гаспареоне щось таке розповідав, але я забув. Здається, він незаконний син якогось турецького кухаря.

— Ні, — заперечливо похитав головою Амет. — Олександр — це справжній син турецького султана Амурата. І звуть його Ях’я. Коли Амурат приходив до влади, то він знищив п’ятьох своїх братів. Сам же Амурат мав понад сто дітей. Коли він помер, то його старший син Мухаммед лишив живими тільки своїх сестер, їх було сорок сім. Всі ж брати були задушені, крім Ях’ї… Отак. І якщо зараз Ях’я вирішив бити Османську імперію, то хай б’є! Чому ж ти хочеш завадити запорожцям і Ях’ї в їхній справі? І я не дозволю, щоб про моїх друзів говорили погано! Чуєш?

— Ми ж не говоримо, ми ж не говоримо, — затремтів голос пана Сулятицького.