Грає синє море

Над головою пана Станіслава щось свиснуло, ковзнуло по обличчю, він інстинктивно пригнувся до кінської шиї, щосили махнув рукою, мов відбиваючись од гадюки, та було вже пізно. Татарський аркан обхопив його і скинув з коня. Кінь здибився, шарпнувся убік.

Він ударився об землю, аркан на мить ослаб, пан Славек скинув його з себе і скочив на рівні. До нього підлетів татарин, наставив ратище просто в груди. Пан Славек вхопився за його гостряк і впав на коліна, заволавши:

— Помилуйте! Не вбивайте!

Повз нього протупотіли інші татари — вони гналися за Євгеніушем Беднарським.

Татарин опустив ратище і знаком показав панові Сулятицькому, щоб піднявся на ноги і заклав руки за спину. Поляк виконав наказ, намагався усміхатися тремтячими вустами, але в нього нічого не виходило, його била пропасниця.

Татарин мовчав. У нього були світлі, водянисті, аж безбарвні очі — одне з більмом, велика руда борода, кирпатий ніс.

Він мовчки об’їхав свого бранця, а той, задкуючи й догідливо всміхаючись тремтячими вустами, обертався, щоб не стояти до того, хто його щойно полонив, спиною. З щемким жалем подумав про те, які гарні гроші він мав одержати — і от маєш: піймали розбійники, зараз пограбують і дуже добре буде, якщо не вб’ють.

Татарин нарешті зупинився, і пан Сулятицький побачив, що верхівці ще й досі женуться за паном Євгеніушем Беднарським. «Невже втече? — подумав з досадою. — То чого це цьому дурневі має таланити?»

Пан Євгеніуш утікав далі й далі, а татари гналися, не відстаючи…

«Чого вони не стріляють? — з досадою подумав пан Славек і не жахнувся цієї думки. — Стріляйте! Стріляйте! — подумки підганяв він татар. — А то втече! Втече! О, пся крев, він таки втікає!»

Та й панові Євгеніушу не поталанило. Побачив пан Славек, як здійнявся вгору довгий мотуз із зашморгом на кінці — і пан Беднарський гепнув на землю.

«От і все! Тепер будемо пропадати гуртом», — зітхнув полегшено пан Сулятицький.

— А ти хто будеш? — раптом почув пан Сулятицький запитання рудобородого розбійника з більмом.

— Я уродзоний шляхтич, пан Станіслав Сулятицький, маю великий маєток, а зараз їду з своїми людьми до бейлер-бея…

— Ану, цить! — гарикнув татарин, і пан Славек знову відчув, як у нього дрібно трясуться коліна.

Зв’язані руки давно вже потерпли. Спочатку панові Сулятицькому здавалося, що по них бігають великі волохаті мурашки, а потім він просто перестав їх відчувати. Поряд пов’язані сиділи на конях пан Адамек, пан Влодзімєж і пан Євгеніуш. Пан Влодзімєж весь час хилився з коня. Тіло його обм’якло, мов споловинений бурдюк з вином. У пана Євгеніуша було подряпане обличчя і обчухрана шия, його рот весь час кривився в дивному позіханні. Лише пан Адамек їхав ніби нічого не сталося.

Спочатку вони їхали гірським дубняком. Гілля боляче било по обличчю.

Сльози котилися по щоках пана Славека, залишаючи брудні патьоки. Поляк не міг їх стримати, він здригався від ридань і, навіть піймавши люто-зневажливий погляд пана Адамка, не заспокоївся.

Вибралися з лісу й потрапили на край прірви. Пан Славек заплющив заплакані очі, щоб не бачити, як кінь обережно йде вузенькою стежинкою… «Єзус Марія, пронеси, Єзус Маріє, пронеси!» — подумки повторював він, хоч, може, ліпше було б одразу розбитися в прірві, ніж потім довго конати на палі…

Пан Влодзімєж, побачивши прірву, ніби трохи ожив. Він закляк на коні, мов задерев’янів, і дивився, дивився, дивився в бездонне провалля…

Навіть татари — й ті примовкли, їдучи цією стежиною. Та тільки-но вони минули це моторошне місце і виїхали на велику галявину, що примостилася під гребінчастою верхівкою гори, як знову загаласували, почали сміятися й навіть співати.

Вони їхали й їхали, а татари все співали й співали.

Вершники, галопом проскочивши галявину, перевели своїх коней на ступу і в’їхали в ліс. Знову гілляки одна за одною почали шмагати пана Станіслава по щоках.

Стало ще темніше. І ліс погустішав, і дерева побільшали. А далі пан Славек помітив, що вони їдуть біля високої скелі, що, мов кам’яний мур, прямовисно здіймалася вгору. Попереду почулися чиїсь голоси, весела розмова… Загін знову збився в купу.

«Приїхали, — полегшено зітхнув пан Сулятицький. — О, хай би швидше розв’язали».

Татари підійшли до бранців, порозв’язували їм ноги, зсадили на землю й показали, що треба йти.

Пан Сулятицький розчепірено рушив уперед. Пана Влодзімєжа тягли попідруки, Адамек ішов, не згинаючи колін, а Євгеніуш дріботів, зігнувшись у три погибелі, — він добряче-таки забився.

Їх привели в якусь печеру, освітлену смолоскипами. Трохи далі печера розходилася, утворюючи велике й високе підземне приміщення. Вгорі була дірка — вихід назовні, а внизу, якраз напроти цієї дірки, палахкотіло вогнище, навколо якого сиділи на каменях, на пеньках, на кошмах якісь люди.

Біля самого вогню сидів і смалив люльку дебелий молодий чолов’яга з ріденькими вусиками. Він дивився на бранців спокійно і, сказати б, навіть велично. Поряд нього сидів бородатий, глипав своїм більмом на пана Сулятицького.

Розбійницький ватажок сказав кілька слів по-татарськи.

Рудобородий вислухав і переклав: