Грає синє море

Турки думатимуть, що мають у запасі три тижні, а то й місяць, а козаки вже ось де!

…За кілька хвилин пан Сулятицький, пан Адамек та рудобородий їхали гірським дубняком у напрямку до Кафи.

Пан Адамек їхав і напружено думав: що зробити з цим чортовим Сулятицьким? Побити йому пику чи вбити зовсім? Убити, убити, розтоптати падлюку! А самому податися на Січ і розповісти про все, що натворив оцей тхір, який носить звання шляхтича. Розповісти, що в козацькому таборі сидить якийсь Юхта — помічник Гаспареоне!

«Чекай, а що буде з цими двома пришелепками — Євгеніушем і Влодзімєжем? Їм — смерть. Ні, так не годиться! Спокійніше, Адамку, спокійніше! Ти теж устряв у халепу, на твоїй совісті допомога джасусові».

Він їхав і напружено думав про те, що ж його зробити. Відібрати послання отого шпигуна, який сидить у козацькому таборі? А що це дасть?.. А втім…

— Пане Сулятицький, — сказав він, під’їхавши до пана Станіслава. — Негайно віддайте мені послання отого джасуса, інакше я скину вас у прірву.

— Я уповноважений самим Аметом Киримли!

— А мені чхати, що ти ним уповноважений! — гарикнув пан Адамек. — Скину — і все!

— А пан Влодзімєж і пан Євгеніуш?

— Дідько з ними! Але я не дам тобі передати туркам шпигунську цидулу! Давай сюди!

Пан Станіслав перелякався. Він вийняв папірець і віддав панові Адамкові.

— От і гаразд. А тепер їдь далі від мене!

— А ви на мене не тикайте! Я з вами свиней не пас! — вигукнув пан Станіслав, але коня про всяк випадок погнав уперед. А від’їхавши кроків на п’ятдесят уперед, гукнув товмачеві: — їдь зі мною поряд, а то оцей одержимий чорною хворобою може налякати мого коня!

Товмач під’їхав ближче, тепер пан Сулятицький їхав уже спокійніше. Крадькома мацнув потайну кишеню. Гроші, слава богу, лишилися цілі. Ці розбійники й справді полювали явно не на гроші. Їм таки треба було взяти якогось шляхетного чоловіка з іноземців, який би мав сміливість передати їхнього листа бейлер-беєві та бьолюк-баші. Місцевий житель міг спокійнісінько собі втекти, не виконавши наказу, або ж із ним просто не захотів би говорити бейлер-бей, а якщо й говорив би, то під час допиту, тортур.

Пан Сулятицький похолов: а якщо й його самого візьмуть на тортури?

А може, й краще, коли передасть отого листа від розбійників пан Адамек? Якщо бейлер-бей розсердиться, то на пана Адамка, а він тут ні при чім.

Хай пана Адамка й тягнуть на допит.

Стежка вилася то вниз, то вгору. Невеличкий, але міцний коник спокійно йшов по краях прірв, під прямовисними скелями.

Ось він виніс вершника на гребінь гори, і пан Сулятицький побачив синє-синє море внизу, помережене сірими розводами…

— Море… Руське море, — мовив по-російськи товмач.

Пан Сулятицький обернувся до рудобородого:

— А звідки пан знає мову московитів?

— А ти звідки? — у свою чергу запитав татарин.

— Ого! Я був у Московії! Разом з Димитрієм-царевичем.

— А проте московити вигнали-таки вас із своєї землі!

— Так звідки усе-таки знайома панові московитська мова?

Товмач блиснув своїм більмом, зиркнув спідлоба:

— Так я московит чи, як кажуть турки й татари, касапчі. Був Андрій — став Асаном. Так мене й називають Асан Касапчі.

Пан Адамек їхав позаду і мимоволі прислухався до розповіді товмача:

— Я з нижегородських міщан, був ремісником — і непоганим: по золоту, сріблу, міді, латуні, бронзі працював. Мав чимало грошенят. Дружину молоду мав — Авдотію. А тут нещастя. Ляхи лізуть на нашу землю. Гине російська земля, гине російський народ… Аж чуємо: закликає всіх руських людей Козьма Захарович Мінін-Сухорук: хто, мовляв, що має — віддавайте на оборону, на боротьбу з ворогами, ставайте на бій. Прийшов додому, перелічив свої гроші, трохи лишив для дружини, а решту віддав на святеє діло. Та й сам у ополчення пішов. Бився добре. Немало таких, як ти, на той світ відправив… А потім… Стрівся мені під Москвою отакий лях, як оце твій товариш, — Асан Касапчі озирнувся на Адамка, — він і прибив мене. Я й зомлів. В полоні опинився. Продали туркам. Турки привезли в Стамбул, перепродали на галеру. Став я веслувати на галері. Тяжко, ой, тяжко ж було! Сидимо ми по п’ять чоловік на лаві, тримаємося за одне весло, гребемо без кінця. Ногу прикували до ланцюга під лавкою, а коли галера йде у відкрите море, то ще й наплічники такі одягають — залізні обручі. Скуті руки й ноги.

«І оце таку долю готував мені сеньйор Гаспареоне?» — подумав пан Славек.