Грає синє море

— Пропадаю я на галерах, — вів розповідь Асан Касапчі, — а надії на викуп з неволі агарянської немає. Гребу та й гребу — люди мруть, а я ще живий. Попрацював отак з рік — з мене тільки шкіра й кості лишилися. Другий рік іде — ще гірше. Якось наглядач почав бити камчею, не витримав — кинувся на нього. Та ланцюг не пустив. Мене страшенно відлупили, та ще й вирішили стратити — повісити на щоглі. Вивели мене, прощаюсь я з життям, аж надумав: як помирати, то весело. Дай-но, думаю, перевернуся в турецьку віру, хай після того вішають. Все ж на одного басурмена менше стане… То й кажу: хочу бути турком, мусульманином! Зашушукалися турки, побігли до капітана нашої галери. А він сам з потурмаків — твій земляк, Іллях… І не стало на світі Андрія Сомова, сина Василевого, а став потурмак Асан. Не повісили мене, а привезли на берег, з великою радістю вулицями водили, з музикою. Почав я знову працювати, маю прибутки, складаю потроху, щоб, може, якось утекти на батьківщину. Як ляжу спати — Волга сниться… І так же погано мені стало, що далі нікуди. Почав випивати. За це аллах мене й покарав. Бійка зчинилася на вулиці, а я в неї встряв, от мене хтось по оку і тріснув. Більмо наросло. А в мене ж робота така, що око — найперше діло… Пішли мої справи на гірше. Досада на душі була така, що якось зайшов я в мечеть, та задумався про свої справи так, що замість молитися, спересердя плюнув на підлогу. Схопили мене та й відправили на галери знову. Там я познайомився з Аметом Киримли, разом сиділи, на одній лавці… Якось під час бою галера вийшла в море в погоню за козаками, які зробили напад на Стамбул. Та, поспішаючи, не встигли наплічники на нас накинути. Не до того їм було. Наша галера налетіла на козацьку чайку, потопила її, але козаки встигли почіплятися на весла і пробратися на галеру. Ми чуємо, що хтось вчепився за весла, але мовчимо, наглядачам не кажемо ні слова. А було це вночі, вітер, темрява. Залізли козаки до нас, убили наглядача, забрали в нього ключі від ланцюгів. Наш Амет Киримли та ще кілька його хлопців допомогли козакам. Стала галера наша. І повів її наш новий капудан-ага козак Карпо Недайборщ на північ.

Коні спускалися до моря. Пан Сулятицький дивився на довгі вали хвиль, на далекий мис, що ніби розпливався у повітрі.

— Ну, а коли ж додому, в Московію, повернетеся? — запитав пан Сулятицький.

— Не знаю. Все це не так просто. Перед богом християнським я чимало нагрішив. А мухаммедова віра в’їлася в душу.

— А Волга ж як?

— Сниться… Мабуть, утечу-таки додому, але не сьогодні й не завтра. Та й Амету Киримли моя допомога потрібна.

Вони їхали вже дві години, а Кафи все ще не було видно… Пан Адамек мовчав, хоч пан Славек і намагався розпочати розмову.

Нарешті вершники виїхали на гору й зупинилися. Внизу розкинулося велике місто з фортечними мурами й вежами, з брамами, ровами, бійницями. У порту стояло кілька суден, маленькі човни снували між ними… І море синє-синє…

— Тепер так, — сказав Асан. — Ви їдете вниз, до найближчої брами. Говорите, хто ви й що ви й показуєте ханський ярлик. Вас пропускають. А далі дієте, як сказав Амет Киримли… Потім, якщо буде відповідь, їдете назад. Не буде відповіді — теж їдете. Я вас чекатиму за оцією горою.

— Гаразд, — сказав пан Сулятицький.

…Вже коли доїжджали вони до брами, пан Станіслав зупинився і сказав панові Адамкові:

— Раз ви взяли у мене листа від Юхти, то можете забрати й листа від Амета Киримли.

— Якщо сам Амет доручив саме вам вручити цього листа, — відповів пан Адамек, — то ви його і вручайте. А мені він доручив інше: пильнувати, щоб ви не почали хитрувати.

— Сказали б, що злякалися! — відповів пан Станіслав, і йому аж приємно стало на душі, що він, пан Сулятицький, такий хоробрий.

— Про хоробрість поговоримо потім, як доберемося на Україну, — пообіцяв пан Адамек, і панові Станіславу чомусь стало не по собі…

Надвечір пан Славек і пан Адамек виїздили з Кафи. З важким скрипом розчинилися ворота, загримотів на ланцюгах міст.

Пан Сулятицький згадував свою розмову з бейлер-беєм та бьолюк-баші. Цікава то була розмова і цікаві вони, ці люди — турецькі державці в Криму.

Бейлер-беєві дуже сподобалася вихованість пана Сулятицького, особливо тоді, коли той, вибачившись за турботи, яких він завдає такому високому державцеві, сказав:

— На жаль, розбійництво — це бич в усіх державах Європи. Наш король Сигізмунд боїться їздити по своїй державі. Торік я супроводжував їх величність в одній поїздці — і розбійниками просто кишіли ліси.

Бейлер-бей усміхнувся.

— Вони забрали у нас п’ять тисяч флоринів, але це дрібниця, — вів далі Сулятицький. — Це дрібниця порівняно з тим щастям, яке я маю, бачачи вас.

Бейлер-беєві всі ці високі слова про щастя сподобалися ще дужче. Саме тому він, усміхаючись, читав листа від Амета Киримли. Прочитав, кинув його на підлогу і відповів:

— Шкода, що шановні панове мають багато клопоту й не зможуть побачити на власні очі, як конатиме цей ешкийя на палі. На жаль, це станеться через місяць, бо зараз я маю інші справи…