Грає синє море

— Татари кажуть: хто вірить у сни, недовго живе, — похмуро промовив Петро.

— А чорногорці кажуть навпаки. Правда ж, Йоване?

Йован щось промугикав у темряві.

— Де Недайборщ? — запитав Олександр. — Покличте його сюди, треба ще раз подумати над диспозицією бою.

— Карпа до султана Ях’ї кличуть! — пішло по чайці.

Через хвилину надутий, як сич (його тільки-но розбудили), Карпо Недайборщ сидів біля Олександра. За півгодини прибув на своїй лодії Єфтимій Петрунін.

Прикриті шатром із старого вітрила, вони знову розклали карту і при світлі свічки, яку запалив мовчазний Йован, почали мудрувати над тим, як краще провести наступний бій.

Єфтимій був здоровенний, він сидів у чайці, ніби трохи боявся, що вона може затонути від його ваги. Обличчя його заросло бородою, з рота стирчала люлька, як і в Недайборща.

— Оце — Трапезонтська бухта, — показував Карпо мундштуком люльки по карті. — Власне, місто ось де, — він швиденько обвів чубуком коло. — Далі, ось тут, були порохові склади. Ось тут, збоку, гармати. Військо, якщо ми прибудемо вночі, сидітиме в кишлах, отже…

— Якщо те військо справді там і його ніхто не попередив, — докинув слівце Петро.

— Досить придумувати казок, — різко перебив Недайборщ. — Ще такого не придумано, щоб думки перелітали за вітром… Ми йдемо швидко. Хто ще швидше за нас може прибути до Стамбула чи Трапезонта? Ніхто! Отже, нічого вигадувати!

— Гаразд! — сказав Петро. — Давай по суті!

— Отже, — вів далі Недайборщ, кинувши лихим оком на незрушного Петра, — висаджуємося на березі. Дивись, Єфтимію, де висаджуються твої. І добираємося двома загонами до порохових складів та кишел. Тим часом сто п’ятдесят чайок з моря йдуть просто в порт. Якщо там є торгові судна, ми їх нищимо, підпалюємо, щоб видніше було. Беремо тільки бойові кораблі. Третина донців висаджується на берег з нами, але донці йдуть на топ-хану! Друга третина йде на лодіях просто в порт — із ста п’ятдесятьма чайками. Решта, обійшовши місто з півдня, стереже всі дороги. Це по-перше. А по-друге, ця решта запалює кілька будинків і зчиняє страшний галас…

Олександр поглянув на Петра, замислено погриз нігтя й сказав:

— Все це буде добре, якщо турки й справді нічого не знають. А якщо знають, тоді що?

— Не можуть вони знати! — заперечив Недайборщ.

Єфтимій вийняв люльку і почав водити чубуком по карті, як це робив перед ним Недайборщ.

— Тоді виходить ось що, — сказав Петрунін. — Запорожці, висадившись на березі, йдуть на кишла. Якщо турків там немає, то вони запалюють казарми та сусідні будинки і йдуть далі. Донці, які йдуть на топ-хану, і ті, які обійдуть місто з півдня, йдуть на зближення з запорожцями — тобто до центру. Створиться враження, що ворога оточено, і в турків зчиниться паніка. Донці йдуть назустріч пожежі, котру вчинять запорожці, а запорожці — назустріч пожежі, яку розпалять на другому кінці міста донці. Гірше буде на воді. Якщо турки попереджені, то йти на абордаж важко. Зрештою, обстріляємо кораблі з наших гармат, що є на кожній чайці, і заженемо турків у трюми. А далі треба блискавично кинутися кільком чайкам впритул і підірвати порохом турецькі кораблі. Хлопці примоцовують чайки до турецьких кораблів, запалюють гноти — і вплав добираються назад.

— Мені ще не все ясно з тим, що робитиметься на воді, — сказав Олександр. — Я гадаю, донцям треба бути готовими до такого. Як тільки в турецькому тилу почнуть вибухати чайки з порохом, донцям треба негайно кидатися з баграми на турецькі кораблі… Ще я знаю у вас непогану річ, вона хоч і ризикована, але ефективна. Береться барило з порохом, насаджується на ратище, запалюється гніт — і все це господарство викидається туркам на галеру. Після вибуху треба негайно забиратися на галеру і продовжувати бій. Є ще один варіант з пороховими барилами: кидати їх до веслярів. Але треба знати, хто на веслах.

— Гукнемо: «Пугу! Пугу!» Якщо невільники, то серед них неодмінно хтось озветься: «Козак з Лугу!» — сказав Недайборщ.

— Турки теж можуть так озватися, — уточнив Петро. — Козацький клич вони знають. Треба кинути клич: «Кидай весла!» І якщо хтось не підкориться наказові, тоді хай начувається.

— Шкуру здеремо, будь певен!

Гнівно промовив Олександр:

— Я знаю: яничари, сипахи, капиджі — це звірі. Але ж не можна повторювати чужих звірств!

— Козаки так ніколи не робили! — похмуро відповів Недайборщ.

— Я все це знаю і тебе про це не питаю! Але ми воюємо з військом. І я обіцяю: якщо когось застукаю на звірстві — тому буде смерть!

— Жорстоко, але правильно, — погодився й Петрунін. — Але зрадників, якщо хто попадеться, я каратиму сам — і ти мені, Олександре, не указ!

— Я сказав ясно: ніякого звірства! — жорстко мовив Олександр. — Полонених сипахів, яничарів, капиджів не нищити. Ми їх посадимо на галери! Хай веслують. А потім обміняємо, за одного турка — одного християнина. Так і передайте своїм козакам.

— Передамо, — погодився Недайборщ. Петрунін кивнув головою.

— Далі. Невільників-чоловіків беремо з собою, невільниць-жінок — теж. Одну чи дві галери з визволеними бранцями відправляємо на Січ, а звідти хай добираються до своїх домівок.