Грає синє море

— Так-так, — мовив пан Сулятицький, — за місяць може статися ще дещо, і передусім в Стамбулі…

— Пане Сулятицький, — втрутився в розмову Адамек. — Слово гонору, сто дяблів!

— Про що то він? — здивувався бейлер-бей.

— Він просто хоче поговорити з бьолюк-баші, — відповів пан Станіслав.

Бейлер-бей усе зрозумів. Він підвівся і запросив пана Станіслава до іншого покою. Пан Адамек зірвався з місця й пішов за ними, не збираючись говорити з бьолюк-баші, але до сусідньої кімнати його не пропустила варта.

За кілька хвилин пана Адамка обшукали бейлер-беєві слуги, вони знайшли зім’ятий папірець-донесення.

Пан Сулятицький докладно розповів бейлер-беєві про те, як козаки готувалися до походу, скільки набрали харчу та набоїв — про все це він знав зі слів Юхти. Бейлер-бей особливо розпитував про зовнішність та манери Олександра — Ях’ї, його тілохранителів, цікавився, чи не збирається самозванець напасти на Кафу. Пан Сулятицький одповів, що така можливість, певне, не виключена, але самозванця передусім цікавить трон. «Щодо точних дат, то про це написано в листі до вас», — додав пан Сулятицький, демонструючи свою поінформованість.

— Дата тут ніби виправлена, — сказав бейлер-бей, придивляючись до аркуша паперу. — Як це розуміти?

— Ви ж розумієте, що це писалося спішно, — сказав пан Сулятицький. — Юхта спочатку поставив дату на півмісяця пізнішу, але мені вдалося розвідати точну дату, — збрехав він. — От я й наказав йому виправити…

— А чому не Юхта поїхав до мене, а ви?

— Він має завдання бути при Ях’ї й рушати з ним у похід, — і далі брехав пан Станіслав. — Адже значно краще просто застрелити самозванця в одному з морських боїв… — І раптом його осінило, як можна помститися і Юхті, і сеньйорові Гаспареоне за їхню підступність. Зітхнувши, він промовив: — На превеликий жаль, сеньйор Гаспареоне виявив боягузтво. Кілька разів можна було застрелити самозванця. На жаль, сеньйор Гаспареоне розкрив себе перед людьми Ях’ї. Я відправив його на Дон, де його не знають — хай заспокоїться!

Бейлер-бей сказав навіть кілька добрих слів і на адресу талантів шановного пана.

— Якби пан з Ляхистану став турком, то його, без сумніву, чекала б велика кар’єра полководця.

Пан Сулятицький ледь стримав щасливу усмішку. Це вже друга особа говорить йому такий комплімент. Тому вирішив не лишатися в боргу:

— Ваше прекрасне місто давно славилося в світі, але зараз, коли воно перебуває під орудою такого видатного державця, як ви, воно розквітло по-справжньому. Мій король був би щасливий навідати ваше місто…

Бейлер-бей на цей раз промовчав — певне, йому раніше ніколи не спадало на думку бачити в цих стінах польського короля. А може, він волів би бачити його прикутим до лави галерником?

— Та що там місто! — вів пан Сулятицький. — Кожне око втішиться, поглянувши на благодатні околиці Кафи, на щасливі обличчя мешканців цього краю…

Бейлер-бей криво всміхнувся й поцікавився, чи не заблукають зацні пани по дорозі назад.

— А ми маємо провожатого, — сказав пан Славек, — розумного співрозмовника, який добре знає турецьку, московитську мови… Він нас чекає й одведе назад.

Бейлер-бей знову посміхнувся у вуса й махнув рукою:

— Напевне, цей розбійник на вас уже й не чекає. Хоч скільки наші воїни дивилися на ту гору, з якої ви спустилися, — там нікого немає…

— А він за другою горою, — відповів пан Славек.

Тепер пан Славек їхав і думав про те, як щедро нагородив його бейлер-бей, дав три тисячі червоних флоринів. Стільки ж він отримав і на пана Євгеніуша та пана Влодзімєжа. Панові Адамку давали при панові Сулятицькому півтори тисячі, але той не захотів їх брати. Пан Славек узяв ці флорини, пообіцявши, що умовить товариша взяти такий щедрий подарунок від бейлер-бея…

— Пане Адамку! — подав голос пан Сулятицький.

Пан Адамек мовби води в рот набрав. З христопродавцями він не розмовляє. Тільки-но вони прибудуть до Києва, він, пан Адамек, повідомить коронного стражника Самійла Ляща, що пан Сулятицький виконував шпигунські завдання… Та ну його до дідька, того Ляща. Пан Адамек, тільки вибереться з Криму, відлупить до півсмерті цього мерзотника, зв’яже й одвезе до козаків.

Вершники вже вибиралися на гору, коли побачили, що їм назустріч їде невеликий загін акинджів. На списі у одного з кіннотників стирчало щось кругле й кудлате. Акинджі-агаси показав на спис і щось промовив, уклоняючись панові Сулятицькому. Єдине слово, яке пан Славек зрозумів, було «рахмат»[116], повторене кілька разів підряд. Пан Сулятицький безпомічно озирнувся, шукаючи, хто б міг перекласти сказане акинджі-агаси, але пан Адамек, який раптом застиг позаду, по-турецьки не знав, а товмача Асана Касапчі поряд не було…

Власне, він тут був. Адже то його голова стирчала на ратищі в одного з акинджів. Руда борода метлялась під вітром, а в очах застиг вираз подиву й докору.

Акинджі проїхали вниз, копита їхніх коней здіймали ледь помітну в призахідному сонці рожевувату пилюку.

Пан Адамек довго дивився їм услід осклілими очима, потім, під’їхавши впритул до пана Сулятицького, несподівано щосили вдарив його в обличчя.