Грає синє море

— Ясно, — озвався Недайборщ, — але я не згоден. Їх можуть перестріти по дорозі турки. Може бути так, що ескадра Шакір-реїса вже біля Ячакова. Що дві галери з мирними людьми зроблять проти ескадри? Та ще й турки довідаються про те, що ми вже тут, і кинуться назад, до Стамбула. А ми їх повинні бити нарізно!

— А якщо підуть ті галери через Босфор Таврійський?

— Ескадра при Кафі може перехопити. Так чи інак — нам треба брати Кафу, і тільки тоді відпускати галери на північ.

— Мабуть, з цим треба погодитися, — сказав Олександр. — Хай галери йдуть з нами, а там щось придумаємо. Хоч це й ризиковано. Ясно?

— Та ніби… Все розписали, як на папері. Тепер залишилася дрібничка: прийти, побачити й перемогти, — пожартував Недайборщ.

— Як каже Клюсик: вені, віді, віці!

…Море було спокійне; дув попутний вітер. Козацька флотилія рухалася на південь, суворо дотримуючись строю.

— Ну, я пішов досипати, — мовив Петро. — Завтра буде у нас тяжка ніч…

Але поспати цієї ночі йому не довелося.

За півгодини після наради прибув зі своєю чайкою Клюсик.

— Якого біса ото вночі з чайки на чайку гасаєш? — запитав вартовий. — Отамани сплять.

— Мені треба Петра Скрипника. Пильна справа.

Отак! Недаремно ж ото Скрипник тривожився на військовій раді про те, чи справді козацький флот іде на Туреччину таємно від ворога… Клюсик приніс перший сигнал тривоги.

— Яремко сказав мені, що чув голос Юхти Ілька в ту ніч, як десь зник Яким, — розповідав Тиміш. — Не так його голос, як те, що його впізнав Яким і назвав. Ну, я й вирішив перевірити.

— І запитав у Юхти, чи він був на чайці тієї ночі? А Юхта, звісно ж, сказав, що ні? — запитав Скрипник.

— Я запитав, але не так, як ти думаєш, — заперечив Клюсик. — Я заховав свою люльку і почав шукати, де вона поділася. Ну, козаки, звісно, почали кричати, що вони нічого не знають. Тоді Яремко, — я його підучив — гукнув, що я, певне, загубив свою люльку, коли відводив його з хлопцями на чайку перед походом. «Ти тоді, Тимоше, п’яний був і міг її випустити з рота. Та й випускав двічі». Я нагримав на малого, а далі й кажу: «Не інакше, як хтось із хлопців підібрав її тієї ночі. Уранці б я її знайшов, бо я перший прийшов до чайки». Хлопці дивуються з мене, а я ще дужче серджуся й починаю чіплятися до кожного: «Тодосю, ти вночі був біля чайки, коли я люльку загубив?» — «Ну, був, разом з тобою!» — «Тю ти, а я й забув! — кричу, щоб усі чисто чули. — А ти Омельку?» — «Не було мене там! Мало де ти ходив і що губив. Чого присікався?» — «А ти, Ільку?» — питаю в Юхти. «Та не був я там! — відповідає. — Я в себе в курені спав!» Ну, я інших почав допитувати, з десяток хлопців перепитав, а потім як скрикну: «Тю ти, холера! Таж вона у мене в кишені!»

— То що? — блиснув очима Петро.

— А те! Якщо Юхта був на чайці, то навіщо йому мовчати? Навіщо казати, що його там не було? Значить, щось таке робив, про що не можна казати!

— А якби він сказав, що був, то ти однак нічого б не довів! — озвався Петро.

— Я саме цього й боявся. Тому все звів на такий жарт, щоб Юхта на мить забув про обережність. Він і забув!

— А Яремко часом не помилився?

— Не думаю.

— Так-так-так… — забарабанив пальцями по облавку Петро. — Ну, а якщо так, то навіщо він пішов з нами в похід?

— По-перше, Гаспареоне може бути серед донців. Спробуй заглянути в обличчя кожному з них. От Юхті й випадає нагода в ним зустрітися в морі. Вже кілька разів він виявляв бажання підплисти до донців та поговорити з ними: «Люблю, — каже, — незнайомий люд». Я не підпустив жодного човна з донцями до чайки: ніколи, мовляв. А по-друге, він міг зробити якусь шкоду на чайках. Нашу чайку, отаманську та ще кілька охороняв Яким. По-третє, він, можливо, має завдання від Гаспареоне: вбити Олександра. Гаспареоне дуже береже свою голову, отож він міг дати таке завдання Юхті.

— Одне слово, ти Юхту не допитував ще? — запитав Петро.

— Та оце ж поїхав з тобою порадитися.

— Правильно! Не чіпай! Я відправлю Йована до тебе на чайку, хай він пильнує. А ми про безпеку Олександра потурбуємося! Якщо Юхта зустрінеться з Гаспареоне, — а ти давай можливість донським лодіям підпливати до своєї чайки, — то треба хапати обох. А я вже там їх допитаю. І ще одне: скажи козакам, що розмовляв з самим Недайборщем і з Олександром. Скажи, щоб уважно стежили за сигналами, які подаватиме сам Олександр із отаманської чайки. Хай Юхта думає, що все йде так, як вони замислили.

— Іще одне: не дає мені спокою ота несподівана відлучка Юхти за горщиком золота, — сказав Клюсик. — Він міг стрітися з людьми Гаспареоне, а ті, гайнувши в Крим, могли передати в Кафі, що ми готові до походу.

— Я теж про це думаю, — відповів Петро.

Козацька армада йшла на Туреччину. Десь попереду спокійно спав Трапезонт. Чи спокійно?

Олександрові не спалося. Він звівся з постелі, труснув головою, намагаючись відігнати від себе нав’язливі думки.

Пішов на ніс чайки, звідки чулися приглушені голоси. Йшов, намагаючись не перечіпатися об козаків, які спали, повкривавшись хто свиткою, хто старим вітрилом, хто повстяною накидкою.

Ще на відстані упізнав голос Джузеппе.