Грає синє море

— Люблю. Тільки без надії навіть побачити. Я побачила його очі — блакитні-блакитні, як чисте небо. Такі були б і твої очі, якби ти не був яничаром. Я побачила його добре лице. О, ти не знаєш, що таке добрість на лиці! Я дивилася, як він пив подану мною воду, а потім скочив у сідло і поїхав. Казав, що приїде. Йому вже років сорок. А ти… ти розтоптав усі мої надії! Ти навіть зовні схожий на нього. Але який прекрасний він, і який огидний ти, яничаре Селім.

— Цить! — ударив кулаком по дошці Селім. — Ух, який же ви страшний народ! Я розумію, чому такі у вас козаки. Запеклі.

— А вони нічого не мають: ні золота, ні влади. Тільки своєю запеклістю й тримаються! Та ще любов’ю до своєї землі, яку не хочуть оддавати нікому.

— Не оддають України туркам, а самі опинилися під поляками!

— Нічого — від поляків відіб’ються теж!

— З Москвою, чи що?

— А ти не смійся. Бо твоя Османія ще плакатиме кривавими слізьми після таких смішків. Тобі не зрозуміти. Я не житиму — мій народ житиме. Я — як гілка на дереві. А ти — відрубана гілка, ти патик у чиїхось руках.

Селім мовчав, не сперечався, не перебивав дівчину. Він про щось думав. Далі обернувся на палубу, гукнув у ніч:

— Урхане! До мене!

— Що там іще? — невдоволено пробурчав у темряві Урхан.

Селім щось сказав йому по-турецьки. Галя не зрозуміла, хоч уже навчилася багато чого. Напевне, не все второпав і Урхан, бо здивовано витріщився на ода-баші. Селім закричав, зриваючи голос:

— Бери з собою десятьох яничарів, діставай коней — і негайно мчи з Галією в село Сугаки. Такий наказ!

Обличчя Урхана витягнулося.

— Ти не розумієш? Одвези дівчину додому! А я з рештою орти повернуся, як тільки судно вийде в море. Все!

За кілька хвилин судно пристало до берега. Ще згодом десяток яничарів, Селім і Галя стояли на суші. Ода-баші підійшов до дівчини:

— Прощай, Галія! Вертайся в свої Сугаки. Не проклинай яничара Селіма. І ні про що не питай. А то я ще передумаю.

Він схопив її могутніми руками, притис до себе, аж у дівчини затріщали кістки, забило подих, запаморочилося в голові, і поцілував. Поставив її на землю, стрибнув на судно і закричав:

— Рушай!

Чомусь вихопив шаблюку і щосили рубонув по поручнях…

Розділ одинадцятий, у якому автор спробує розповісти про морську та сухопутні баталії при Трапезонті у квітні 1623 року…

І знову навколо ніч.

Козацька армада, не зупиняючись, ішла на південь.

При заході сонця побачили вдалині сині гори. Вони сторожко визирали з-за обрію, мовби видивляючись, що то робиться на морі.

На чайках мовчали. Всі вдивлялися в синьо-рожеві гори, що хмарою повисли на обрії.

Ніч упала швидко. І вітер, що досі гнав чайки, ущух.

— За весла! — пролунало над морем.

Козацький флот не зупинявся й на хвилину…

Клюсик, як тільки стемніло, підкликав до себе Яремка і дав йому в руки якусь річ.

— Оце, хлопче, бурдюк з-під вина чи кумису. Дуже гарна річ. Прив’яжи до себе і нічого не бійся. Як скине хвилею чи ще чимось у море, то надувай його, зав’язуй і тримайся, — все буде гаразд. Не втопишся… Ось глянь, як це робиться, — і Клюсик почав надувати мішок.

— А зброю ви мені дасте?

— Зараз — ні, — сказав Клюсик. — Зброя потрібна дорослим. А ти ж і стріляти не вмієш… І взагалі — сиди у схованці…

Козаки дружно налягли на весла, і чайка продовжувала свій політ по хвилях, вона мчала легко, швидко, протинаючи мереживо хвиль, наче велетенська голка.

На кормі біля керма сидів козак Тодось і вигукував:

— А ще — раз! А ще — два! А ще — раз! А ще — два!

І весла, слухаючись його наказу, опускалися та підіймалися, підіймалися та опускалися, з силою б’ючи по воді, спінюючи її, і вона фосфорично світилася…

Ілько Юхта гріб разом з усіма козаками, його сильні, кощаві руки міцно тримали весло. Він гріб і думав про свої та сеньйора Гаспареоне справи. Все поки що йде як слід. Трапезонт — на обрії. Він, Ілько Юхта, за наказом сеньйора Гаспареоне встиг послати в Кафу своїх гінців. По-друге, він умудрився-таки намочити порох майже у всіх козацьких чайках, і не лише Якима зняв з поста й пустив під кригу в ту ніч перед походом. Під час бою, коли козаки виявлять, що порох у них змокрів і не горить, почнеться паніка, безладний відступ під вогнем турецьких гармат. Саме під час паніки він і має застрелити Олександра-Ях’ю. Як тільки Клюсик, вирвавшись уперед, побачить, що порох мокрий, він накаже козакам гребти назад, до Недайборща й Олександра. І тоді він, Ілько Юхта, вистрелить майже впритул. Для більшої певності він стрелить з обох пістолів одразу й кинеться в море. Два бурдюки, що їх сховав він під сорочку, допоможуть триматися на воді. Треба тільки встигнути їх надути. Та добре б прив’язати до пояса баклажку з оковитою.

І зараз згадався йому Яремко. «Чому це гяуреня не спускає з мене очей? Невже він, ховаючись тієї ночі на чайці, чув, як я задушив Якима, а тіло вкинув у воду? Може, чув і те, як я наливав води у барила з порохом… Але чому тоді мовчить?»

Щоб прогнати страх, він почав думати про інше.