Грає синє море

Цікаво, якщо він уб’є Олександра-Ях’ю, скільки одержить за це від великого візира? Папа римський Олександр Борджіа колись одержав за це триста тисяч золотих дукатів. То було ще тоді, коли син Мухаммеда Другого Баязет став на престол. Був у нього брат Дзем — теж претендент на престол. Його треба було знищити. Претендент вчинив заколот. Заколот було придушено, але Дзем утік у Європу, довго там тинявся і потрапив до лап папи римського Олександра Борджіа. Папа одразу ж повідомив про це новому султанові. І все, претендента було отруєно. Зрозуміло, Ілько Юхта чи сеньйор Гаспареоне — не папа римський, але ж і небезпека від Ях’ї значно більша.

Ілько Юхта розстебнув сорочку і далі гріб разом з іншими козаками. Ні, особливо старатися не треба. Не треба перетруджувати рук, а то тремтітимуть і постріл не буде влучний. Крім того, якщо вдасться вбивство Олександра-Ях’ї, то Ількові доведеться ще довго плисти до берега, а це чимала відстань.

Було вже зовсім темно, ось-ось мав зійти місяць. Весла тихо опускалися в воду й підіймалися з неї, хвилі перекочувалися на відстані витягнутої руки. Якби не вітрило, то чайку вже й за півмилі не можна було б розгледіти у воді — так низько вона сиділа.

— Змінитися біля весел! — почувся наказ. І козаки, які були вільні, не стишуючи ходу суден, почали по черзі змінювати своїх товаришів. Ілько Юхта з насолодою розтис закляклі долоні й побачив, що за його весло взявся Яремко.

— Ти куди, малий? — криво всміхнувшись, запитав він. Та в цей час почувся голос Клюсика:

— Правильно, хай привчається!

Приємно й радісно в гурті виконувати якусь роботу.

— Раз-два! Раз-два… — Руки увійшли в ритм, працюють самі собою. А голова чомусь думає то про сеньйора Гаспареоне, то про Юхту, який щойно сидів за оцим веслом. Сьогодні, як одна лодія донців ішла поряд з їхньою чайкою, Яремко перехопив погляд Юхти й побачив чоловіка з бородою й перев’язаним оком. Наче й голос його здався знайомий-знайомий…

На отаманській чайці сиділи, накрившись старим вітрилом, Олександр, Недайборщ і Петрунін.

— Йдемо точно, — підсумував Недайборщ. — За годину будемо коло берега.

Єфтимій Петрунін погладив бороду і засміявся:

— Чудеса та й годі! Серед моря ідемо, верст ніхто тут не лічив, а він знає, де ми й що ми…

— Ну, це ще не чудеса, Єфтимію, — повернувся Олександр до Петруніна. — Люди ще не таке попридумували! Пора тобі повертатися до своїх і готуватися до бою. З тобою йдуть п’ять чайок з лівого крила, з правого боку виходять на берег ще п’ять разом з твоїми. А ми — просто на порт.

Вийшли удвох із намету. Стали обличчям до півдня.

— Ніби знову вітерець підіймається, — промовив Єфтимій.

— Козакам легше буде. Не так руки натрудять.

На небо викочувався місяць — великий, важкий, мов велетенська червоняста куля.

— Гармати перевіряв? — запитав Олександр у Недайборща, який теж вийшов із намету.

— А що з ними станеться? Гармати — як треба. Шкода, що не при всіх гарматах є полотняні картузи.

Це була новинка — полотняні картузи. Порох тримали в спеціальних полотняних мішечках. Під час бою кожен такий мішечок без зайвого відмірювання вкладали в гармату — от і весь заряд! Та от вийшло так, що лише на половині чайок цю новинку було запроваджено

— Шкода, що пізно про це подумали. Стріляли б удвічі швидше.

— Та якось-то буде, — відповів Недайборщ. — Після Трапезонту зробимо все, як треба.

— Атож… «Якось-то буде». Треба все розраховувати.

До борту чайки підійшла донська лодія. Петрунін потис руки, поцілувався з Олександром, Петром та Карпом і переліз у своє судно. І за хвилину почувся над морем його владний голос: Єфтимій давав перед наступним боєм останні розпорядження.

З темряви виплив Трапезонт. Чайки беззвучно наближалися до порту. Вже запорожці поопускали вітрила й поклали на дно щогли, щоб якомога ближче підійти непоміченими до турецьких галер, що стоять у порту. Клюсик, лежачи на носі чайки і мружачи свої кошачі очі, пошепки лічить:

— Уне, діє, тріа…[117] Знову галери… Це вже п’ять, шість… А то що за диво таке?

Праворуч стояла справжня громадина. Спершу могло навіть здатися, що то острів. Але ні, то була велетенська галера.

— Ага, це ж ота сама галера, що її збудували венеціанці, а через півроку захопили турки, — здогадався Клюсик.

Сяяв місяць, вибравшись уже на чверть неба.

Велетенська галера стояла, опустивши в воду весла. На палубі — ні душі.

Ближче, ближче… За Клюсиковою чайкою пливе ще кілька — три, чотири, п’ять. Тихо-тихо… Цікаво: хто перший зробить постріл?

Ось галера вже закрила собою півнеба…

— Хлопці, якщо вони всі сплять, то йдемо на абордаж, — шепоче Клюсик. І чує, як далі передають хлопці один одному:

— Готуватись до абордажу!

І саме в цю мить Тиміш помічає якісь дивні кілки на галері. І здається йому, що ті кілки повільно повертають за чайкою.

Клюсикові миттю пересохло в горлі. «Мушкети!» — раптом здогадався він.

Що ж робити? Як-то — що робити? Стріляти з гармат в упор.

Треба вийти з-під прицілу мушкетів та гармат галери.

І чайка, мов спіткнувшись на місці, кидається в інший бік.