Грає синє море

Із суміші кількох мов, які перемішував у своїй розповіді Джузеппе, виходило:

— Так ото ж мені й кажуть: як підеш на кладовище до того пам’ятника… — Джузеппе поглянув на Олександра, який саме надійшов, і вже італійською пояснив: — Я кажу про той мармуровий пам’ятник у Трієсті, під яким покоїться донья Аннета ді Піццоло… — І, знову повернувшись до слухачів, вів далі: —…То побачиш опівночі, як отой пам’ятник повертає до тебе обличчя.

Йован голосно кашлянув і сторожко озирнувся на всі боки.

— Ба, навіть моєму другові Джованні стало не по собі! Засперечалися ми з хлопцями на барило вина. Я кажу: піду подивлюся! Але з вас барило. Кажуть: буде, йди! Настав вечір. І от пішов я… Місяць світить — білий такий, мов у саван убрався. А на душі в мене чорно. Але йду. Йду кладовищем, на душі не дуже весело, а тут ще чую, що за мною щось: шелесь-шелесь. Але не озираюся, бо це ж навіть і турок знає: в таких справах озиратися не можна… Доходжу до пам’ятника, бачу: стоїть! Вона! Точно-точнісінько! Стоїть, не ворушиться! А чого б їй ворушитися, як вона кам’яна?

— І це все? — запитав пошепки хтось із козаків.

— Ха! Якби ж то все!.. Стою — не дихаю. І тут бачу: ворухнулася фігура Аннети ді Піццоло, і місяць услід за нею на небі ворухнувся. Я боком-боком від неї, а нога мене несуть не туди! Я глянув на статую і бачу: повернулася вона до мене! То дивилася вбік, а зараз дивиться просто на мене.

Хлюпало море. Світили зорі. Сяяв місяць.

— Бр-р-р… — пересмикнув плечима Джузеппе. — Холодно щось стало. Може, є в кого чим горлянку промочити?

— Нічого, й так тепло…

Трієстинець розчаровано кахикнув і повів розповідь далі:

— Отже, питає вона мене: «З якої причини з’явився ти тут, о Джузеппе?» Я добропорядний християнин, але коли вночі та ще й на кладовищі хтось запитує, то, звісно ж, стане моторошно. Я відступаю, відступаю, а вона… А вона підходить, мовчки бере мене за руку й веде. Рука холоднюща. Тягне вона мене так сильно, що мої скам’янілі ноги відриваються від землі і починають іти. Я ніколи не перепитував чарівних жінок, куди вони мене хочуть вести. Не перепитую й тут. Іду! Йду, йду, озираюся і — о жах! — бачу: кладовища нема. Якийсь степ, якісь гори. А вона веде й веде…

— Куди веде? — перепитав якийсь молодий козачина.

— На той світ веде! — Джузеппе вів далі: —Ну, думаю, ніж помирати отак, помру, як лицар! Якби ще оця каменюка та не була жінкою, то я б її викликав на герць, і все! А то ж жінка! Ну, що ж, думаю, треба заколотися шпагою. Мацаю біля пояса — шпаги нема! Тоді я прикладаю пістоль собі до серця. І так мені шкода себе стало. «Може, спробувати відігнати нечисту силу? Але як?» За ліву руку веде мене кам’яна Аннета ді Піццоло, а в правій руці — пістоль. Почав я хрестити пістолем ту нечисту силу. Не пускає! Думаю: дужче хрестити треба, щоб мої доторки дійшли до неї. Хрещу її з усієї сили, аж іскри з неї летять… А вранці знайшли мене хлопці сонного й обдертого під пам’ятником Аннеті ді Піццоло. А що головне: праву руку цьому пам’ятникові було чимось відбито, а на лобі, плечах кам’яної скульптури Аннети ді Піццоло повибивані ямки завбільшки з кулак. Наче якийсь дикун бив молотком чи зубилом.

Джузеппе зітхнув, крекнув і закінчив розповідь:

— А за кілька днів Трієст облетіла звістка, що сам господь бог позначив пам’ятник Аннети ді Піццоло, перехрестивши її своїми пальцями й лишивши на ній свої сліди. Всі приходили молитися й дивуватися на це диво. А руку з пам’ятника, яку знайшли внизу, віднесли в собор — і тепер до неї прикладаються всі богомольці.

На сході світліло. Вже й місяць поблід, вже й зорі стали пригасати…

Олександр повернувся назад, на корму.

Не спалося, не лежалося.

Все ближче й ближче — турецька земля…

Розділ десятий, у якому Селім-ага здивує і своїх підлеглих, і своїх бранців, і себе самого

Буджацька орда ще не вгамувалася, але ода-баші Селім довідався, що велика її частина подалася брати ясир за Прутом, і вирішив, що більше не можна сидіти в батурі й чекати на милість аллаха. Зрештою, він має воїнів, має добру зброю і знайде сили провести барку з полоненими до Чорного моря.

Однієї весняної ночі, після того як повінь винесла в море кригу, барка знялася з якоря, і швидкий Дністер поніс її до моря.

Галя все ще не могла отямитися після пережитого в батурі потрясіння. От і зараз вона сиділа в окремій каюті (її і Ривку як найдорожчих ода-баші тримав окремо) й плакала.

Уже настала глупа ніч. Судно здригалося під ударами хвиль. Спали невільниці в трюмі. Закуті в кайдани спали полонені повстанці-богданці. І лише хлопчик, якого нещодавно хотіли почепити на гак, усе стогнав і перевертався з плачем…