Грає синє море

Раз прийшли вартові змінити свого товариша, то вже за північ.

— Якиме, де ти там?

Ніхто не відгукується.

— Ну, де ти, Якиме?

Знову тиша.

Почувся інший голос:

— Ну, куди він, чортяка, подівся?

— Нічого чорта вночі згадувати! А я завтра скажу кошовому! Служба є служба… Поставили, то стережи!

— Та годі вже! — озвався другий голос. — Бачиш же: чайки цілі.

Вартові ходили біля самого берега. Потім стали. Хтось почав кресати вогонь. Певно, запалили люльки, бо деякий час мовчали і сопли. Потім рушили берегом.

Яремко вкутався в ганчір’я, поки вартові стояли поряд, було жарко, а зараз мовби похолоднішало. Лежав, думав, щоб не заснути, про море, про майбутній похід. Бачив себе на чайці біля гармати. Весело били весла по воді, сяяло сонце…

***

Яремко прокинувся й не міг спочатку збагнути, де він і що з ним. Похитувалося все під ним, рипіло щось і хлюпало, чутно було голоси, вузенькі смужки світла пробивалися знадвору.

— Тодосю, подай-но сюди відерце! — почув Яремко знайомий голос. Хто це? Ах, Клюсик.

— Та де ти його шукаєш? — сердито вичитував Клюсик комусь. — Онде воно, біля барила з порохом лежить.

— Та бачу, — неохоче озвався бас. — На!

Яремко лежав і відчував, як чайка біжить по хвилях. До нього у схованку долинав свіжий запах річкової хвилі, яка, зачіпаючи за борт чайки, розліталася на дрібні водні бризки.

Може, вилізти на світ та й розповісти Клюсикові про те, що хтось лазив уночі на чайці?

Але ж Клюсик наказав сидіти мовчки. Та, зрештою, він же й сам пам’ятає про Яремка. Якщо можна буде, то він, певне, сам загляне до схованки.

Яремко тихенько перевернувся на другий бік і знову заснув.

— А ти що тут робиш? — почулося раптом над вухом.

Яремко розплющив очі, але в першу мить нічого не побачив. Чиясь кощава рука тримала його за плече й трясла.

— Що ти тут робиш? — знову гарикнув якийсь чоловік, і тепер Яремко його побачив. — Ану, вилазь зараз же!

— Ільку! Юхто! — почувся притишений голос Клюсика. — Ти чого розкричався в татарів під носом? Забув наказ Недайборща?

— Та ось знайшов ховраха в норі! — трохи тихше озвався чоловік, і його рука ослабла. Цього було досить, щоб Яремко вивернувся і штовхнув ногами свого напасника в груди.

Клюсик зашипів, мов розпечене залізо в воді:

— Я кому сказав, щоб тихо? Тихо! Я сам зараз подивлюся!

— Та ні, чекай, я його знайшов, я йому і вуха пообриваю!

— До вух діло ще дійде. — Підліз ближче Клюсик. — Ану, хто тут сховався? — і Клюсикове обличчя з’явилося в дірці. — Ану вилазь! Нон солюм ін терра, сед етіам ін аква бестіе![109]

Яремко мовби неохоче виліз. На хвилину аж заплющився од яскравого світла. Бралося вже до вечора. Оглянувся навколо. Одні чайки були вже накриті вітрилами й нагадували собою великі сірі крижини, що поволі пливли по Дніпру, інших ще не повкривали.

— Ти де взявся? — витріщивши очі й ворушачи то однією, то другою бровою, почав лаятися Клюсик. — Хіба тобі не сказано було, аби ти сидів удома?! Ось ми тебе зараз відправимо назад!

— Не роби цього, Тимоше, — озвалися козаки з тієї десятки, що пила горілку разом з Клюсиком.

— Так що ж із ним робити? Не візьмемо ж його в похід, мале ж? Треба висадити на берег!

— Не роби цього! Його ж татари впіймають, ханові чи султанові продадуть, пахолком султанським зроблять, яничаром…

— Слухай, Клюсику, хай він побуде з нами, — загомоніли з усіх боків козаки. — Тільки після походу барило горілки нехай поставить, а то диви — на дурняк аж у Туреччину подався!

— Гаразд, — кивав головою Яремко, відчуваючи, що з ним жартують, що найстрашніше вже минулося.

— А зараз нагаїв можемо дати, — дрібно реготнув Ілько Юхта.

— О, той, що прагне слави, що пам’ятає добро і не має захисту, чи не з’їв би ти оце зараз шмат сала й кусень хліба? Ти ж, мабуть, уже охляв!

Яремкові аж запаморочилося в голові від пережитого. А може, то від голоду. Бо саме зараз згадав хлопець, як давно він їв. Узяв сало й хліб, сів на барило з порохом і уп’явся зубами в окраєць.

— Ого, який голодний! Скажи, ти що — давно вже тут? — запитав Юхта.

— Ще звечора…

Рябі зіниці Ілька Юхти мов звузилися:

— І не страшно було? Певне, цілу ніч не спав?

— Нічого я не боявся! Тільки-но прийшов, одразу й заснув.

Клубочки заворушилися в очах Юхти і завмерли.

Яремко повільно жував хліб із салом і дивився навколо. Позаду й попереду рухалися разом з крижинами чайки. А далі — туман, туман, туман…

Підійшов Клюсик, допитливо подивився на Яремка, наче про щось запитати хотів. І справді запитав:

— Ти вночі часом не змерз?

А по очах видно, що ще щось хоче запитати.

— Не змерз… Мені тепло було, — відповів Яремко і прошепотів: — Клюсику, а я вночі щось чув…

— Що? — аж кинувся, озираючись навсібіч Тиміш. — Тільки тихо!

— Ходімо кудись далі, щоб ніхто не чув.

Вони відійшли до носа чайки і, схилившись на облавок, стали дивитися у воду.

— Клюсику, ти вночі тут був?

— А що? Не був.

— Ну, так слухай.

І Яремко розповів про те, як лунали обережні кроки, як хтось брав воду із Дніпра і ту воду лив кудись у чайці…

— Я спочатку чув, як вартовий когось гукнув, і хтось озвався, а потім хтось ходив по чайці, а вже пізніше вартового Якима кликали…