Грає синє море

Розділ шостий, що розповідає про хороброго козаченка Яремка Ціпурину та про його незвичайні пригоди

Ось уже кілька днів Дніпром ішла крига.

«І де тії криги стільки набралося?» — думав Яремко, ходячи берегом, на який налазили крижини, потім сповзали назад у воду й, підхоплені шарудливим потоком, знову рушали на південь.

Отаман Недайборщ, якому товариство доручило керувати морським походом на турка, наказав: іти в море з кригою. Але не зараз, а як тільки криги стане трохи менше. Чайки необхідно накрити зверху вітрилами, покладеними як ряднини, очеретяні мати повинні бути розпущені й вільно лежати на воді. Тільки так, замаскувавшись під шматки й поля криги, що плистиме поряд, можна буде в тумані пройти гирло, яке посилено охороняється турками.

Недайборщ побоювався, що турки, дізнавшись про наступний похід, можуть вислати в гирло свою ескадру. Турецька ескадра може чекати на козаків одразу ж після того, як зійде крига. Отже, треба її випередити!

Про те, що турки про щось довідалися, надходили сигнали від людей Скрипника, які жили в Стамбулі. На берегах Босфору турки гарячково будували фортеці, обновляли старі укріплення…

Про час виходу в похід за два тижні знали всі. Хоч і був суворий наказ говорити про це найменше, козаки, які не раз ходили в море, вже з самої поведінки Карпа Недайборща знали: похід почнеться разом з ходом криги, коли між крижинами з’являться розводдя, щоб чайкам легше було маневрувати і щоб їх не позатирало та не потопило. Те, що про похід знали вже всі, особливо тривожило Скрипника. Він наказав пильнувати, і все ж вартові за кілька днів донесли, що бачили сліди кількох вершників, які поїхали з Січі на північ. Вартові, які виїздили в степ попильнувати, чи немає поблизу татарів, також помітили сліди кількох кіннотників, котрі нещодавно промчали, оминаючи Січ, на південь — либонь, у Крим.

— Ще одна наша зброя — несподіванка, — сказав Недайборщ увечері перед походом. — За годину наші посланці вирушать на Дон.

Виступати мали на світанні…

Ще звечора поклали в судна, що стояли на березі, всі потрібні припаси: харч, одяг, набої, порох. Тільки особиста зброя була при козаках.

Отже, на світанні козаки спустять на воду між крижин свої триста чайок, повсідаються в них, зачерпнувши в чоботи водички, і вдарять дубові весла по скреслому Дніпру.

Яремко бігав то до Петра Скрипника, то до Карпа Недайборща, та у відповідь чув одне:

— Сиди тут! Малий іще!

Хлопцеві з досади хотілося плакати. Проте він стримувався. Відходив од Недайборща чи од Скрипника і знову підходив до них.

Нарешті Недайборщ люто затупотів ногами на Яремка і гарикнув:

— Не візьму, от і все! І Скрипник не допроситься!

— Ага! Хай Скрипник згадає, як я його виручив у Ямках! Хто добився тоді до донців? Якби не донці, не було б ні Петра, ні графа!..

— Ото й біжи до свого графа! Подумаєш, граф! От стане він турецьким султаном, тоді хай і наказує!

— А зараз він нічого не може?

— Може й зараз! Тільки він не такий дурний, як ти думаєш!

Добився Яремко й до Олександра. Той вислухав, подивився стомленими очима на хлопця й мовив:

— Похід — то не прогулянка. Там стріляють. Можуть убити.

— А чого мене треба берегти?

— Наймолодший. Якщо, скажімо, зі мною щось станеться, то не так уже й страшно. Я вже сорок літ прожив на світі. А ти? Ти й п’ятнадцяти не маєш. У тебе ще все попереду. Ще навоюєшся!

— Я зараз хочу воювати! У мене брат у турецькій неволі.

— І без тебе визволимо. А тебе брати не можна. Малий.

— А як у Ямках було діло, то там був не малий? А як у Києві тікав від отого Гаспареоне, щоб нашим сказати, то теж був не малий?

Граф Олександр гукнув варту:

— Виведіть його негайно! Бо в мене вже голова болить. І стережіть, доки ми не підемо в похід!

Ага! Так вони його і встережуть! Не встигли козаки вивести Яремка з куреня Олександра, як хлопець крутонувся, кинувся в один бік, потім у другий, вирвався з міцних рук і побіг.

Ішов Яремко вулицею, сльози кипіли в душі.

І тут його зустрів Клюсик.

— Агов, хлопче! — гукнув він Яремкові. — Чого ти ногами землю гребеш? Закульгав на обидві, як цар Агесілай? Рекс Агесілаус альтеро педе клавдус фуїт[106].

— Та… — махнув рукою Яремко. — Іди зі своєю латиною…

— А все-таки? Скажи Клюсикові, а він, може, тобі колись щось порадить. Чи тобі, як то кажуть, горребіле дітку?[107]

— У похід не беруть.

— Що ти кажеш? — сплеснув Клюсик долонями. Тоненький чорний тарганячий вусик аж застрибав під носом. — Заздрять, холери, що ти в поході всіх турків повбиваєш, а для них не лишиться. Але ж віртус імітаціоне дігна ест, нон інвідіа[108].

— Не беруть і все! — І Яремко рушив далі. Та одразу ж гепнув на землю. То Клюсик підставив ногу.

— Чого тобі треба? — кинувся на нього Яремко.

— Тихо, Ціпуринко! — знову застрибали вусики. — Як тебе скажений пес укусив, то узвару з дрику напийся, допомагає. Ой, та чекай! Ну, ну, ну, здаюся! Послухай мене…

— Не хочу!..

— Ти диви, не хоче! А я хотів йому допомогти піти в похід.

— Що? — І Яремкові кулаки опустилися. — Кажи!