Грає синє море

— Може бути й так, а може бути й інак… — промовив Гаспареоне, подумки промовляючи слова «на Трапезонт», «на Кафу»… — Одне слово, треба, щоб серед донців була наша людина. Хоч би як там було, а вони мусять зустрітися з запорожцями чи в морі, чи на суші…

Залишившись наодинці, Гаспареоне знову прикинув подумки всі можливі варіанти, які могли виникати з подорожі Недайборща і Клюсика до отамана Петруніна. Похід на Кавказ, то вигадка для таємної дефтерхани. Похід на Кафу — припущення, яке не має особливої ваги. Найімовірніше, це похід на Стамбул, а по дорозі — на Трапезонт і Синоп, де згуртувалися сили турецького флоту.

Можна прилаштувати кількох людей Гаспареоне серед запорожців. Це необхідно. Треба тримати свою агентуру в Києві. Це — безсумнівно. Треба, щоб хтось був на Дону — по-перше, вивідати все про наступний похід, по-друге, вирушити з донцями на з’єднання з запорожцями. А після цього організувати вбивство Ях’ї.

Йому, Гаспареоне, на Січі показуватися не можна. Його впізнають і Клюсик, і сам Олександр, і його люди, навіть отой хлоп’як. На Дону його, Гаспареоне, ніхто не знає. Добре ще, що Скрипника нема вже на світі. Для Гаспареоне то найнебезпечніший супротивник.

Кінчався 1622 рік, той самий рік, що ознаменував, за християнським літочисленням, тисячоліття ісламу. Тисячоліття — то дата велика і тривожна водночас. Християни, ці кляті європейці-фаранги, вірять у магічність числа 1000, і вважають, що ось-ось має настати крах Османської імперії, головної військової сили ісламу.

Надходив 1001-й рік ісламської ери. Тисяча перший… Чи знають гяури, що тисяча й одно — це теж магічне число? Шехерезада розповідала свої казки тисячу й одну ніч. Іслам завойовує світ ось уже тисяча перший.

Що він принесе, цей тисяча перший рік? Чим він закінчиться? Новою перемогою? Чи поразкою, після якої Османська імперія впаде й розсиплеться в прах, мов стара іржа на чарівній лампі Аладдіна?

Ніхто нічого не знає…

Книга друга Грає синє море

Частина перша

Розділ перший, у якому значний державець та нікчемний підслухач мудрують про високу політику

Великий візир Ібрагім-паша підійшов до високого вузенького віконця. Побачив сіре небо, з якого сипалася дрібненька мряка з крупою, мокре гілля шовковиці, мовби забруднене дьогтем.

Проплив перед очима спис охоронця.

О аллах, знову цей спис! Великий візир щосили вдарив долонею об долоню — аж засудомило в руках. Від того розлютився ще дужче.

У дверях з’явився служник Джемал.

— Забери вартового од вікна! Відправ його в гарем! Євнухом!

На Джемаловому обличчі, мовби витесаному з цільної замшілої вапнякової брили, — подив. Але то — на мить. Ібрагім-паша знову закутався в халат. Морозило…

Роздратовано пройшовся по кімнаті. Ноги тонули у м’яких килимах, хутра й дорогі тканини вбирали будь-який звук, навіть тишу вбирали вони. А зараз великому візиреві хотілося лютого дзвону, оглушливих громів і шалених криків ув’язнених та допитуваних у зіндані. Схопив би ятагана й рубав би, як оскаженілий яничар, рубав би геть усе: й оці килими, й оці леопардові та лев’ячі шкури, й оце ганчір’я аж до чинських єдвабів та ангелянських сукон.

Отой спис нагадав йому, як довгі роки сидів він у зіндані на Кандії[102], куди його було посаджено з наказу султана Османа. Тоді він щоразу, виглядаючи в загратоване віконце, бачив спис вартового. Ух, як насточортіли йому тоді оті грати й оті списи! Він уже й вірити перестав у те, що буде колись на волі. І тільки двоє кримських ханів — Мухаммед-Герай та Шагін-Герай — усе ще сподівалися на милість божу та на милість великого хондкара. І раптом — розчиняються двері темниці! І він, Ібрагім₇паша, хитаючись, виходить із зіндану, і його привозять до столиці, щоб він став великим візиром у султана Мустафи, який повернувся на трон!.. О, ні, тепер він свою волю й свою посаду візира дешево не віддасть…

— Сиди! — махнув він рукою на чоловіка, який заворушився в кутку. Перед тим чоловіком стояло кілька підносів з найрізноманітнішою їжею. — Сиди, я просто хочу походити…

Звичка, набута в зіндані, залишилася до кінця життя. Тюремний холод привчив його ходити, мов тигра у клітці…

— Хай буде благословенна ваша велика милість, — пробелькотіло з кутка, — але ж чи можу я, нікчемний раб великого султана й великого візира, сидіти у присутності такого сонцесяйного пана?

— Сиди! — гримнув Ібрагім-паша.

Чоловік у кутку негайно ж закляк.

— Розповідай далі! — наказав візир.

Чоловік у кутку відкашлявся.

— Ях’я зустрівся з Йовом Борецьким. Борецький ненавидить унію й так само ненавидить нас. Крім того, весь час тягнеться до Москви. Спершу була надія, що Борецький не захоче підтримувати Ях’ю, надто все-таки примарні надії в цього самозванця втриматися на престолі Османської імперії. Як я думаю…

— Ваша справа не думати, а виконувати накази! Далі!

— Йов Борецький підтримав Ях’ю, хоч і вніс у плани зміни…

— Які?

— Ми ще не знаємо.

— А коли дізнаєтеся?

— Коли дозволить милостивий аллах…