Грає синє море

— Чому я дізнаюся про все ще перед самим походом Ях’ї?

Великий візир, який до того метався по кімнаті й намагався не дивитися на джасуса (не хотів сквернити своїх очей), раптом зупинився і вп’явся у благальні, хитрі й водночас холодні рябі очі шпигуна. То були ніби не очі, а звиті клубочками змії…

— Ми послали до вашої милості свого гінця одразу ж.

— Де ж він?

— Якщо гонець не дійшов, то, виходить, він загинув. Не отримавши від вашої милості й від таємної дефтерхани ніякої відповіді, ми вирішили послати ще кількох гінців — у Кафу. Ми їх пошлемо, коли стане відомим найголовніше… А поки що я прибув сюди на день, завтра мені треба їхати на Запоріжжя, якщо ваша милість дозволить…

Великий візир знову заходив по кімнаті. Подумати тільки — доля імперії залежить від якогось нікчемного шпигуна, який, напевне ж, десь перепився з невірними, і вони пустили його під дніпрову кригу, витягши перед тим з його кишень усі гроші…

— Взимку Ях’я подався на Запоріжжя. Наші люди хотіли його прикінчити по дорозі. Ми вирішили все-таки підсунути Ях’ї нашу людину. Це нам вдалося. Він втерся в довір’я, Ях’я йому повірив і взяв цього чоловіка в свою охорону…

— Хто цей чоловік?

— Гяур… На жаль…

— Я не про те. Чи зможе він зробити те, що потрібно?

— Він уже нічого не зробить. Заряджав рушницю й ненароком застрелився.

— А може, не ненароком? У козаків теж є своя таємна дефтерхана…

— Є в них така служба…

— Далі!

— Козаки будують великий флот. Набирають людей десь на триста чайок. Це — тисяч з п’ятнадцять козаків.

— І це все?

— Ні. Посилали гінців на Дон… Деталі нам поки що невідомі, але маємо побоювання, що звідти навесні має вийти на своїх суднах щось близько десяти тисяч козацького війська.

Так-так… Отже, двадцять п’ять тисяч. Що ж, це ніби не так уже й багато, але ж це козаки. Скільки їх було під Хотином? Тисяч сорок. Та ще тисяч сорок поляків…

— Де вони думають висадитися? — запитав великий візир.

— Поки що невідомо. Але ми гадаємо…

— Мені потрібні не гадки, а точні дані!

— Козаки на цей раз дуже пильно бережуть свої таємниці!

Великий візир нервово кружеляв по кімнаті. Джасус, стежачи за ним поглядом, мовчав, не хотів перебивати ясних дум візира…

Та думи були не ясні, а невеселі. Султан знову встряв у війну з Персією. Ніби мало йому тих втрат, яких завдало імперії султанування Османа Другого! Отож де ти набереш стільки війська, щоб зірвати авантюру відступника й самозванця Ях’ї?

Передусім було б добре просто не пропустити його в море. Треба, не гаючись, відправити до Ячакова[103] ескадру Шакір-реїса, щоб замкнув вихід з лиману. Далі, треба дати знати кримчакам, щоб були особливо пильними у протоці між Азовським та Чорним морями.

— Коли козаки мають вирушити в похід?

— Ми вважаємо, що тижнів через три-чотири…

— Чому так?

— Очевидно, мають зійтися в морі десь напроти Кафи чи Трапезонта. Запорожцям довша дорога, — шпигун показав пальцем у повітрі, як треба плисти, оминаючи Крим. — А донцям — пряміше.

— Коли приблизно можуть піти вони по Дніпру?

— Мабуть, на початку квітня, не раніше. Чекатимуть, доки зійде крига. Навіщо ризикувати?

— А разом з кригою, чи слідом за нею, чи разом з нею вони не зможуть піти?

— Навряд. Раніше такого ніколи не було…

«Раніше не було»… Великий візир скривився. Раніше й справді не було таких розгромів, як під Хотином. Раніше не було такого, щоб яничари вбивали своїх султанів та візирів.

Великий візир зупинився й подивився лихим оком на джасуса.

— Ти приніс мені недобрі вісті!

Шпигун зблід і впав обличчям до землі. Він добре знав, що за лихі вісті султани й візири частенько наказували рубати голови невдатним вістунам.

— Змилуйтеся, о найясніший з найясніших владик!

— Ти приніс недобрі вісті! І тебе треба за це скарати!

— В ім’я найяснішого аллаха, не робіть цього! Не за своє життя турбуюся — за справу, доручену мені таємною дефтерханою! Я повинен передати нашим людям вказівки зі Стамбула!

— Ні, я тебе скараю-таки, — промовив великий візир Ібрагім. Та, мить подумавши, додав: — Але це буде не сьогодні!

— О спасибі, о спасибі, найясніший з найясніших!

— Я тебе скараю тоді, коли пересвідчуся, що ти набрехав. Але якщо ти не збрехав, то після перемоги над гяурами я зможу подарувати тобі життя!

— О спасибі вашій найяснішій милості!

Він повзав по підлозі, намагаючись припасти губами до черевиків великого візира, а візир ходив з кутка в куток і нічого не хотів помічати. Хай поки що живе, він робить своє діло, йому за це платять гроші. Він навіть ризикує своїм поганим життям, перебуваючи серед гяурів. І все це в ім’я найяснішого аллаха й Османської імперії, яка мусить владарювати над світом. Ось тільки треба вийти із смуги невдач. А всі ці невдачі — від існування на світі розбійницької зграї, яка називає себе Запорозькою Січчю. Ця зграя страшна, але не смертельна, доки вона не об’єднається з Москвою, до якої Османська імперія ніяк не може дотягтися. Це вічний ніж у спину, що на волосинці висить над Османською імперією. А якщо уруси об’єднаються з касапчі, то їх стане вдвічі більше. І тоді не ухилитися від смертельного удару!