Грає синє море

«Я знаю, як треба будувати фортеці і встановлювати в них гармати, щоб і муха повз них не пролетіла, — подумав Мусій Ціпурина, — але ж повз фортеці йтимуть не мухи, а чайки з козаками: може, з тим же Клюсиком чи з Недайборщем… Як же тоді мені бути? Я ж стану вбивцею своїх же земляків!»

— Ці фортеці можуть і не заговорити. Козаки, побачивши їх, повернуть назад, — сказав Надир-бей.

«Ага, це саме ті хлопці, які, рушивши в похід на Стамбул, повернуть назад!» — подумав Мусій.

— А може, козаки й не вирушать у похід, — вів Надир-бей. — Король, одержавши необхідні дані від нас, заборонить похід, розжене козаків, якщо вони зберуться напасти на нас.

— Ото, я гадаю, буде найкраще, — поспішив погодитися мімар. — Хай наші державці домовляться з польським королем. Навіщо витрачати так багато грошей на фортеці, які можуть і не придатися?

— Наша віра існує вже понад тисячу років, і ще існуватиме не одну тисячу літ. А за тисячу літ чимало несподіванок може статися. Крім того, гяури люблять повторювати латинські слова: хочеш миру — готуйся до війни! Ми хочемо миру, отже…

Надир-бей глянув на мімара Мусу, підвівся. Підвівся й мімар.

— Отже, за тиждень ви, наш найталановитіший мімаре й математику, подасте мені всі розрахунки щодо коштів, кількості робітників, наглядачів та будівельних матеріалів. А чиновники з топхани подадуть дані щодо гармат, пороху, ядер… За тиждень!

Мімар Муса зрозумів: це — наказ. Надир-бей трохи погрався в добренького, а тепер йому вже не до гри і не до красивих слів…

Розділ дванадцятий, який оповідає про безпричинну бійку між Петром Скрипником та паном Адамком Квятковським

Завтра вранці вони з Петром вирушать з Лозовицького лісу до Києва, а сьогодні пан Адамек, одужавши та зміцнівши на Марійчиних чудодійних травах, ізнову пішов на полювання. Кілька разів він примічав неподалік од хатини сліди диких кабанів. І от, узявши ратище, два пістолі й ножа, пан Адамек вирушив на лови.

Скрипник з ним не пішов, сказавши, що не любить полювати, не навчений. Що ж, може, й так. Пан Адамек за два з гаком місяці, проведені в лісовій хатині під наглядом чарівної чаклунки Марійки, потроху почав здогадуватися, на яку звірину вмів полювати Скрипник. Петро, перебуваючи в забутті, розмовляв різними мовами, віддавав якісь накази, говорив то про графа, то про султана Ях’ю, а то звертався зі словами до французького короля Луї Тринадцятого, то про щось бесідував з султаном Мустафою… За всім цим крилася якась таємниця. І тепер пан Адамек зрозумів, чому з таким завзяттям ганявся за Скрипником та графом Олександром сеньйор Гаспареоне… У Києві затівається щось не вельми приємне для Стамбула, і Скрипник має до всього цього найпряміше відношення…

Пан Адамек неквапом йшов лісом, іноді грузнучи по коліну в снігу. Вепрам ходити по такому снігу не дуже зручно, тим краще: легше буде панові Адамкові полювати.

Щойно він про це подумав, як побачив неподалік кілька вепрів, що рилися в снігу під дубами, шукаючи жолудів та засохлих грибів. Вітерець повівав від звірів і вони не чули людини. Пан Адамек зумів наблизитися до вепрів кроків на тридцять. Прихилив ратище до стовбура, витяг один з пістолів, підсипав пороху, прицілився в найближчого вепра-трилітка і м’яко натиснув на спуск. Блиснула іскра від кременя, спалахнув порох, і саме в цю мить крайній вепр сторожко підняв голову й рвучко повернув її в бік незнайомого звуку. Куля влучила вепрові просто в вузького щетинистого лоба, проорала в ньому борозну і відлетіла у сніг. Налякані пострілом, дикі свині, тривожно зарохкавши, метнулися в гущавину і тільки підстрелений кабан залишився на місці. Пан Адамек вийняв другого пістоля, налаштував його до пострілу, але стріляти не довелося, — розлючений вепр, мов ядро з турецької гармати, кинувся просто на нього.

Пан Адамек, схопивши ратище, зустрів ним вепра. Здоровий кабан з розгону грудьми нахромився на ратище, пан Адамек відлетів убік, а далі підскочив, мов пружина, і вхопився за гілляку. «Добре, що я її примітив раніше!» — устиг подумати. Під ним топтався поранений вепр. Він підстрибував, рохкав і люто розкидав у різні боки жовто-червону піну, намагаючись дістати свого ворога. Переламане ратище стирчало в нього з-під лівої передньої ноги.

Пан Адамек обережно підтягся на гілляці, яка гнулася і загрозливо тріщала. Сила в руках була не та, що колись, він відчув, як йому стало жарко, як затремтіли пальці. Потемніло в очах, і пан Адамек подумав: «Якщо зараз упаду — кінець!» Але саме ця думка й не дозволила йому впасти. Він сяк-так переліз у розвилку дуба і всівся, мов у сідло, віддихуючись і приходячи до тями. У прострелених грудях шпигало, дихати було важко, і головне — кволість.

Внизу бісився поранений кабан. Ратище дійшло майже до серця, але він іще жив, іще стрибав, іще рвався на ненависний запах людини, тільки дістати ніяк не міг! Ось вепр з розгону кинувся до дуба, прошмигнув повз нього, але ратище зачепилося за коріння і ще дужче увігналося в звіра.