Грає синє море

— Швидко — на вільного коня! — скомандував Недайборщ. — Нічого затримуватися. У Петруніна про все розпитаємо.

І вони знову поїхали по степу, щохвилини поглядаючи на обрій, що червонів позаду, тривожно, недобре, на негоду…

Через два дні вони їхали назад, на Київ. Усі козаки, крім Тимоша, були злі на донців, які, виявляється, не погодилися по-чесному розділити здобич від майбутнього походу на Кавказ. Тому похід відкладався…

— Зрештою, — заспокоював хлопців Недайборщ, — як таке діло, то не дуже воно нам і треба йти на той Кавказ! Хай ідуть самі, як їм так хочеться! А ми побули в них у гостях, попили горілки на дурняк — і то добре!

На зворотньому шляху татари не зустрічалися. Жодного їхнього сліду не побачили зорці, що їх висилав Недайборщ уперед.

Разом з козаками Недайборща до Києва їхав і знайдений ними в степу бранець з Азова. Він, певно, онімів і оглух після побоїв у турків. Але це був письменний чоловік, він не тільки умів писати слово «Азов», він написав і «Київ», і навіть те, що сам він — з Києва, а звуть його Панас Коломайко. Зараз він трясся на коні, всміхався сам до себе, тільки сторожко озирався час від часу навсібіч.

Клюсик їхав неподалік і зрідка поглядав на Коломайка.

Його знову не полишало відчуття, що хтось за ним стежить. Це відчуття так набридло йому за останні дні, що Клюсик мріяв лише про одне: швидше дістатися до Києва, забратися в келію до Олександра і, нарешті, виспатися.

Навіть у Петруніна він не міг поспати як слід, усе відчував чиєсь пильне око. «Стомився!» — подумав Клюсик. І всміхнувся сам собі. Це ж справді доходить до дурниць!

Згадалося, як сиділи вони у Петруніна в світлиці й тихесенько розмовляли про справу, заради якої він, Клюсик, прибув сюди. З хати було вигнано геть усіх, можна було не шепотітися, а говорити голосно. Але Клюсик шепотів. Коли Єфтимій Петрунін, обдумавши всі деталі наступного походу, розіклав на столі карту і почав виміряти на ній, як вони добиратимуться до місця зустрічі в морі, щоб звідти йти просто на Трапезонт, Тиміш перед словом «Трапезонт» раптом затулив Єфтимієві рота, а сам, вихопивши пістоля, вистрілив у двері. Єфтимій страшенно здивувався, але Тиміш швидко підійшов до дверей і розчинив їх. Посеред хати на колінах стояв Коломайко і, звернувши очі до образа, молився. На постріл він зовсім не зважив, хоч куля, пробивши двері, пролетіла на вершок від його голови і вп’ялася в стіну. Не зважив він і на появу Клюсика, хоч двері відчинилися з гуркотом, та й Тиміш не дуже ввічливо наказав йому вийти з хати. Коломайко стояв на колінах і молився, шепочучи німим ротом щось незрозуміле.

Єфтимій вирвав пістоля з руки Клюсика. Коломайко й тоді не зреагував — він стояв і молився.

Отаман покликав козаків, які охороняли його курінь, полаяв їх за те, що погано охороняють. Німого вивели, а Клюсик і Петрунін, договоривши про все до кінця, вирішили: за годину розпочнуться переговори з Недайборщем, на яких треба заломити такі умови, щоб запорізький отаман, плюнувши, сказав: січовики в поході брати участі не зможуть. На ці переговори було запрошено кількох козаків з охорони Недайборща і кількох старшин Петруніна. При цих свідках Петрунін і розіграв такий спектакль. На цей раз ніякої охорони не було, Клюсик дуже хотів знову побачити тут Коломайка, але той більше не з’являвся.

І от вони їдуть назад, до Києва, і знову Клюсикові здається, ніби хтось цілиться йому в спину. Невже хтось із охорони Недайборща? Не може бути! Всі хлопці перевірені не в одному бою. Тоді хто ж? Коломайко? Але він їде попереду і навіть не озирається.

І однак Клюсик вирішив: як тільки приїдуть вони до Києва, він накаже Джузеппе й Йованові не спускати очей з цього чоловіка. Чи справді він з Києва? Де живе, на якій вулиці?

Коні бігли швидко й весело — відчували, що дорога веде додому, де чекає на них відпочинок, смачний овес та сіно. З білого неба почав сипати дрібний сніг. Він сипав і сипав. Ранній сніг… Довго не пролежить, іще розтане.

А проте — зима не за горами.

Розділ одинадцятий, у якому йдеться про розмову мімара Муси з державцем Надир-беєм

Високої честі сидіти й розмовляти із всеможним Надир-беєм, який входив до першої десятки найбільших державних мужів Османської імперії, вдостоювався далеко не кожен — може, два чоловіки з мільйона, а може, й один. І якщо сам Надир-бей приділив тобі цілу годину аудієнції, то, значить, твоя скромна персона несподівано стала потрібною йому. А коли йому, то й державі.

Мімар Муса розмовляв з Надир-беєм не раз, але всі попередні рази розмови велися так: Надир-бей сидів, Муса стояв, Надир-бей запитував чи наказував, Муса відповідав. Сьогодні ж схоже було на те, що високий державець не підкреслюватиме своєї зверхності над нікчемним мімаром, хай навіть він і султанський мімар.

Вони сиділи поряд на подушках, прекрасні гурії танцювали й співали перед ними, а вони поволеньки їли солодкі фрукти, запиваючи шербетом…