Грає синє море

— Джереміє, — не обертаючись, прошепотів він до Яремка. — Джереміє, негайно біжи до Олександра. Скажи, що ми одбиваємося від розбійників, які, виконуючи волю Гаспареоне, полюють на Олександра і вистежують нас… Хай пришле підмогу, ми їх половимо й допитаємо, будь певен… А зараз ми їх тримаємо біля себе і граємося в фейєрверк… Ясно? Ну, арріведерчі![93] І так, щоб одна нога була тут, а друга там! Головне — проскочити Хрещатий яр! Там сидять їхні люди! Перестрибнеш через мур, а там — швидко, як заєць. Ну, давай, а я тебе прибережу. Тільки хто висунеться, я йому в пику всаджу стільки свинцю, скільки він заслужив.

Яремко пригинці побіг поза кущем до цегляної стіни. Ой, як довго біжиться! І здається, що одразу десять пістолів ціляться в спину…

Нарешті стіна. Яремко з розгону ставить ногу в заглибину, підстрибує, хапається руками за верхній пруг, підтягується й миттю видирається нагору… Зиркає вниз — кропива. Заплющує очі — на однісіньку мить — і відчайдушно стрибає. І, вже стрибнувши, чує, як десь поряд, з обох боків, ляскають два постріли, як щось невидиме зі свистом пролітає над ним.

Він біжить попід кам’яним муром. Ось мур кінчається, вірніше, звертає круто вбік. Сюди ж забігає й Яремко. І даремно. Бо потрапляє в якийсь вузенький і довгий двір, що закінчується високим дерев’яним парканищем. Палі та дошки цієї огорожі вгорі загострені, мов ратища, — такий паркан не перелізеш! І дірки не видно…

І тут щось ухопило його за литку. Всі думки про дірку в огорожі одразу вилетіли з голови. Щосили труснув ногою, рвучко обернувся.

Пес… І де він тут узявся?

Яремко притулився спиною до паркану, втупився очима в пса.

Пес приліг на передні лапи й теж не спускав своїх лютих баньок, що аж світилися в напівтемряві, з переляканого хлопця. Він весь час загрозливо гарчав, от-от кинеться знову.

— Іроде розпроклятий! — мало не заридав Яремко. — Ну, зачекай, матиму я пістоля — прийду сюди і тебе застрелю на цім місці! Знатимеш, як нападати на людей!

Яремко хотів посунутись убік, та собака, скажено загавкавши, кинувся до нього.

Хлопець ледве відбився ногою. А собака гавкав з таким завзяттям, що його почули, певне, аж на Подолі.

«Пропали хлопці! — подумав Яремко. — Пропали, якщо я не вирвуся звідси зараз».

Він почав посуватись уздовж паркану, не спускаючи з собаки погляду, а ногою намагався намацати щось підходяще — або камінь, або палицю. Зовсім поряд знову пролунало два постріли. Собака сполохано заскавчав, а Яремко тим часом устиг відскочити на кілька кроків убік.

І тут Яремко на щось наступив. Не спускаючи очей з розлюченого пса, нахилився, вхопив. То була добряча палиця!

— І-і-іх! — вигукнув Яремко радісно і з палицею стрибнув назустріч собаці.

Та пес одчайдушно заскавчав і кинувся навтьоки, наче Яремко й справді встиг його огріти ломакою.

Яремко вискочив, переслідуючи пса, на вулицю, і побіг униз, до Хрещатого яру.

…Яремко не знав, що сеньйор Гаспареоне — а то був таки він, тільки в іншому вбранні! — побачив, як хлопець вискочив на вулицю. Він кинувся за Яремком навздогін, бо зрозумів: хлопця послано по допомогу. Устиг вистрілити вслід, коли той перелазив цегляний мур, і був упевнений, що влучив, аж невдовзі почув собачий гавкіт. Тоді він наказав своїм спільникам не випускати Йована і Джузеппе з-під обстрілу, а сам подався на гавкіт. Він прибіг, але Яремка вже не було.

Сеньйор Гаспареоне тупотів вулицею, а попереду біг Яремко Ціпурина.

Сеньйор Гаспареоне відчував, що починає задихатися. Та зупинитися бодай на хвилинку не можна. І він біг, обливаючись потом, хапаючи ротом повітря, гупаючи чобітьми, махаючи пістолем…

Ось хлопець уже близько. «Стрілятиму, — вирішує Гаспареоне, — бо от-от серце розірветься від такої скаженої гонитви».

— Стій! — вигукує сеньйор Гаспареоне, розраховуючи на те, що переляканий хлопець від несподіванки на мить зупиниться. А цього буде досить, щоб прицілитись і вистрелити.

Та проти сподіваного Яремко не зупиняється, а кидається вбік, у якийсь двір.

Сеньйор Гаспареоне з розгону пробігає мимо, зупиняється, повертається назад. Якась брама, якась хвіртка…

Він вривається у двір, озирається. У дворі порожньо, тільки дві шовковиці стоять у кутку. Під шовковицями — нікого.

Кинувся до дверей хатини, щосили загупав у них.

— Відчиняйте! — заволав по-польськи. — Влада!

— Яка там у дідька влада? — озвався з-за дверей сердитий голос. — Одчиняй сам, не замкнено!

Сеньйор Гаспареоне смикнув на себе двері і вскочив у хатину. Біля столу сидів сивобородий чоловік і здивовано дивився на непроханого гостя.

— Що таке? Всі податі, які польська влада придумала, мною заплачені й переплачені. Якої ще холери?

— Тут ховається втеклий селянин! — переводячи подих, вигукнув сеньйор Гаспареоне…

— Онде під столом сидить! — глузливо тицьнув пальцем господар.

Надворі щось гупнуло й залопотіло. Сеньйор Гаспареоне метнувся до дверей, щосили штовхнув їх і знову вискочив у двір.

Але Яремка тут уже не було — він біг вулицею далі. Тільки на шовковиці гойдалися гілляки.