Грає синє море

— Дуже нелегка, — відповів Клюсик. — Сам Кемаль Сус ганявся за нами.

— Ви з ним поквиталися?

— Не зовсім. Він живий утік…

— Це не з тих джасусів, що не виконують своїх завдань! Так що можуть бути у вас із ним ще зустрічі, і неприємні. Якщо хтось із турецьких та й польських вивідачів узнає, хто ви такі й чого тут, буде дуже погано. Вони здатні на все.

— Це ми знаємо, — відповів Олександр.

— Благословляю тебе, Олександре.

Граф Олександр опустився на коліна. Приклався вустами до сильної, жилавої руки митрополита.

Розділ сьомий, який ізнову сплутує та розплутує людські шляхи

Яремко Ціпурина, Джузеппе та Йован блукали осіннім Києвом. Опадало пожовкле листя з кленів, сторічні дуби довкола Софії сяяли темно-червоними кронами.

— Екуте, Джереміє[84], — казав Джузеппе своєю сумішшю з кількох мов. — Подивись, яка бардзо бона церква. Тільки чому біля неї корови пасуться?

— А що таке бона? — перепитав Яремко і одразу здогадався: — Гарна, так?

— Так, так, гарна, — закивав головою Джузеппе і, молитовно склавши руки, майже заспівав: — Ай, яка ж вона гарна!.. Слухай, Джереміє, хто то її таку красиву поставив?

Яремко ніяково знизав плечима. Він не знав такого. Він сам уперше побачив Софію і Лавру лиш кілька днів тому, прибувши до Києва в товаристві графа Олександра. Подорожні зупинилися в Лаврі — сюди не любили заходити католики, а отже й польські ротмістри та чиновники. Таким чином, Олександр та його супутники почувалися тут хоча б у відносній безпеці… Ченці не радили Олександрові та його людям далеко виходити за лаврські мури: «Київ — хоч мати городів руських, та нині ця мати стала рабою; поляки тут хазяями. Їхня влада світська, їхня влада й духовною стає… Ходять ляхи святими київськими вулицями, поганять наші святині, намагаються нас у католицтво перевести».

І Олександр і Клюсик намагалися без потреби не ходити по місту. Навіщо ризикувати? Та й ніколи було. Треба було зробити дуже багато. У кілька європейських столиць пішли таємні листи Олександра. Їх повезли вірні люди самого Йова Борецького. На Січ теж подалися гінці, там уже чекали на Олександра Чорногорського, який мав прибути туди з самим митрополитом. Потроху готувалися до походу.

— …То що, Джереміє, так і не скажеш, хто таку красу воздвиг? Який маестро?

Не знав Яремко, мовчки дивився на Софію, яка могутніми, велетенськими свічками піднімала під небеса своє викуване з металу полум’я.

Аж тепер згадалося Яремкові, як про це говорив йому старший брат Мусій. Давно це було… Де він зараз? Як ото подався в далекі чи то німецькі, чи то семиградські краї — так і досі ні чутки, ні звістки. Хтось казав, ніби турки в неволю забрали його. «Нічого, ось я підросту й порятую свого брата», — заприсягся Яремко сам собі. Підріс — хотів утекти до козаків, та довелося втікати разом з Марійкою до діда. А там — і дід загинув, і вони вдвох мало не пропали… Але ж є таки щастя: виручили Клюсик та його товариші, і тепер хлопець знову мріє про Запоріжжя, про морські походи, про напад на турків і про визволення брата.

— То що, Джереміє, не знаєш? — перепитує Джузеппе. — Ходімо заглянемо всередину.

Йован, що досі мовчав, озвався:

— Не треба… Ти ж бачиш, що ця дзвіниця давно вже не дзвонить.

— Чому так? — обурився Джузеппе. — Не розумію. Я ладен плакати перед цією красою… Так чому ж люди її занедбали? Пам’ятаю, які мечеті й палаци я бачив в Алжірі — мусульманські, ясна річ… Але ж краса! Ні, Джереміє, красу треба цінувати будь-яку — чи вона християнська, чи мусульманська, чи буддійська, чи навіть не знаю яка. Ой, сеньйори, в Алжірі я мав колись пригоду з одним мусульманином, який приревнував мене — і не без підстав — до своєї дружини! Ввах!..

— Перестань! — перебив Йован. — Ну, що в тебе за язик? Махаєш ним, як яничар ятаганом — і все не туди!

— А шаблею? — всміхнувся Джузеппе.

— Шаблею — як козак… На Січ тебе треба забрати!

— Січ? — обернувся Джузеппе. — Якщо вони не вбережуть своєї віри і своєї краси, то на якого Люципера тоді їм потрібна буде ота Січ? Що вони оборонятимуть?

— Не знаю, — сказав Йован.

— Сакраменто! — гарикнув Джузеппе. — Я з Петром іще поговорю, як він одужає. Але я говорив з Клюсиком про це, то Клюсик мало не заплакав, коли я про це запитав, і сказав, що й досі почуває себе етранже[85] на своїй землі.

Яремко не брав участі в цій розмові. Знову згадався йому його старший брат Мусій — здоровий, з кучмою на голові, з віспинками на обличчі. Приїздив з Києва і дражнив Яремка, щось незрозуміле джеркотячи йому по-латині. Та не тільки хвацьки джеркотів. Якось став рубатися — на жарт! — з п’ятьма чоловіками з надвірної охорони графа Лозовицького. Так він їм усім шаблюки з рук повибивав… Як же він, отак хвацько вміючи рубатися, не вберігся од турків?

А ще він обіцяв Марійці привезти товстелезну книжку, по-арабському написану, де про всі трави й ліки в них говорилося. Казав: я тобі її перекладу нашою мовою, — і ти лікуватимеш усі Лозовики по-вченому.