Грає синє море

Йован з Джузеппе говорили про щось своє, а Яремко не слухав і тільки роздивлявся доокола. Заходило сонце десь за містом та за лісами, його вже давно не було видно, але про те, що воно є, свідчило червоногаряче проміння, яке обливало баню дзвіниці.

— Агей, гей! — почувся голос. Якесь молоде дівча лозиною гнало трьох корів, і вони ліниво брели.

Яремко перевів погляд праворуч і побачив під кленом кількох чоловіків, які пильно дивилися на Йована та Джузеппе. Видно було по всьому, що їм особливо хочеться роздивитися Джузеппе, але він стояв за Йованом, повернувшись до незнайомців боком, і його гаразд не було видно. Яремко придивився до групи. Десь бачив він цих трьох товстунів. А біля них ще якийсь чоловік.

— Йоване, — сказав Яремко тихенько. — Подивися під третій від краю клен: там хтось у нас дуже вшнипився!

Йован повільно повернув голову, зиркнув скоса. І Яремко постеріг: чоловіки швидко поодверталися.

— Йоване, — сказав Яремко, — вони хочуть роздивитися Джузеппе. Може, Джузеппе їх знає?

— Знає. І я знаю.

— Про що ви там шепочетеся? — поцікавився трієстинець.

— Та ось, — озвався Йован, — стрілися з тими поляками, які ще в Лейби сварку були затіяли. Чого це вони тут?

— А-а-а! — зиркнув Джузеппе. — Знайомі пики. Пан Станіслав Сулятицький. Сакраменто! Пам’ятаю, у Венеції отак до мене придивлялося кілька отаких жевжиків. Тільки затіяли бійку, аж тут прибігає четвертий з охоронцями порядку. Було мені тоді пригод! Якби не сеньйора Б’янка — пропав би…

— Про сеньйору Б’янку розкажеш мені в іншому місці і без Яремка, — перебив Йован. — А зараз треба зникати.

— Я? Маю зникати? Та я на них пальцем націлюся — попадають!

— У тебе такі пальці, що стріляють! — висловив упевненість Йован. — А нам стрілянина не потрібна. Наказ Олександра знаєш?

— Наказ — є наказ! Люблю я одержувати ордр д’атак[86], але тут можна нарватися на мандат д’аррет[87]. Ходімо! Не люблю, коли хтось на мене отак дивиться! Колись у Франції на мене отак дивився один тип, а потім ножа у спину загнав…

Вони перетнули зарослу бур’яном площу, швидко пішли вниз.

— Джереміє, — звернувся Джузеппе до Яремка, — о мій друже естрозо й естуозо[88], ми будемо йти, а ти озирайся, чи не біжать вони за нами.

Яремко озирнувся. Нікого ніби не було.

— Уважніше, мій друже! Може, вони між деревами?

Справді, між деревами перебігали якісь тіні.

— Повернімо в завулочок, — запропонував Джузеппе, — а там дворами якось перебіжимо. Я так колись у Франції досить успішно тікав від одного ревнивого бовдура! О, л’амур![89] — мрійливо пробурмотів італієць.

Вони повернули в завулок і чимдуж побігли до великого будинку, обгородженого кам’яним муром. Побігли вздовж огорожі. Потім повернули праворуч. Зразу ж за парканом росло кілька густих бузинових кущів. Джузеппе кинувся туди й потяг за собою своїх товаришів. Вийняв два пістолі, почав їх готувати до бою.

— І ти вийми, Джованні, — кивнув Йованові, який у відповідь сунув йому під довжелезного носа дві цівки, готові до стрільби.

— Тьфу, який ти неввічливий! Колись у Новому Світі мені теж отак-о сунули двома пістолями під носа, я ледве навіки без вусів не лишився!

Почувся тупіт ніг — і троє задиханих переслідувачів зупинилися біля кам’яного муру. З другого боку зашаруділи кроки ще двох чи трьох чоловік.

— Стрілятимеш за моєю командою, — прошепотів Джузеппе Йованові.

Йован нічого не відповів — отже, погодився.

— Я вважаю, що вони побігли ліворуч, — почувся голос майже поряд. Говорили по-польськи.

— А мені здається, що прямо, — заперечив другий голос.

— Ну, що ви, пане Влодзімєжу, отаке верзете? Якби прямо — ми б побачили. А то вони раптом зникли.

— Тихо! — просичало з другого боку. — Крикуни й базіки!

— Що ви, сеньйоре! — реготнув пан Сулятицький. — Вони нас помітили й чимдуж кинулися тікати до Хрещатика. А там їх чекають наші…

— Та замовкніть же ви, базіко!

— То я є базіка!? На герць!

— Прошу вибачення. Треба діяти, а не говорити!

— Гаразд. Не будемо про це говорити.

— Так от. Треба нам обдивитися все, що тут є…

Джузеппе і Йован перезирнулися й підняли свої пістолі.

Розділ восьмий, у якому Марійка думає про те, що не висловлюється вголос

А саме в цей час у лісовій хатинці при каганці, що його Марійка щойно засвітила, Петро розплющив очі…

Світло здавалося химерним, туманним, без кінця й початку — тільки щось невиразне плавало в ньому. І здавалося Петрові, що він ніяка не людина, ніякий не Петро Скрипник, ніякий не таємний агент Йова Борецького в Яссах чи ще десь, а манюсінька частинка світу, що плаває серед міріадів таких же частинок, манюсінький атом, як кажуть східні мудреці, називаючи цим грецьким словом найменшу часточку світу…

І аж потім — цей час здався Петрові вічністю, і він потім ще довго згадуватиме його — перед очима виникло дві крапки, мов два дивних сонця на небі, ніби дві щойно відкриті ним зорі. Ці сонця, ці дві зірки будуть не яскраво-золотими, не жовтогарячими, а чорно-зеленими. І він, ще не знаючи, що то воно таке, дасть цим сонце-зіркам назву: Марійка…