Грає синє море

— Так де ж ти, паскудо, такий узявся? — запитав Клюсик. — Усі Скрипники честь роду свого берегли! Вмирали на палях, рубали їм голови, шкіру із них живих здирали, татарськими отруйними стрілами пробивали, а зрадників не було серед них!

— А ти що — із Скрипників, що так дбаєш про наше прізвище? — мов загнаний звір, зелено зблиснув очима Скрипник-другий. — Дбай про своє! — метнувся вбік, де лежала зброя, щоб вхопити шаблю.

Та Яремко встиг стрибнути, мов кошеня, просто під ноги зеленоокого. Той гепнув через Яремка, але скочив на рівні і, вихопивши з-за пояса ножа, замахнувся.

Пролунав постріл. Це вистрелив Олександр. Мертвий графський охоронник упав під ноги коня. Ніж черкнув Яремка по плечі.

— Все! — мовив Олександр, витираючи піт з чола. — Досить уже, хай ідуть. Джузеппе, вибирай коня для себе і для цих двох… Доїдуть з нами до Києва, а тоді хай добираються на Січ чи ще куди.

За п’ять хвилин сім вершників мчали на Київ. Позаду лишився невеличкий п’ятачок шляху, на якому тільки-но було розіграно стільки трагедій.

Усе це здавалося поганим сном. Їхали, сміялися, слухали побрехеньки Джузеппе, і раптом: ота дикість польського графа… Потім — дика сцена калічення зрадників, що її затіяв Клюсик, а далі — Скрипник-другий, через якого мало не загинув Яремко.

Хто в цім усім винен? Усі винні! Бо над усіма нависла велика й страшна несправедливість. Як же він, ставши султаном Ях’єю, розрубає ці вузли всіх несправедливостей в Османській імперії? Ріки крові, гори голів — праведних і неправедних — мусять скотитися з пліч… А чи настане після того справедливість?

Дивно, як усі рвуться на Запоріжжя, шукаючи тієї справедливості. Рвався туди богданець Йон Кодряну — ладен був бігти через усю Вкраїну на ту далеку й невідому Січ. Оці двоє — теж. Навіть хлопчак — і той…

«Турки тутешні!» — це так хтось сказав про поляків. Як же це треба було туркам лютувати, щоб ім’я цілого народу стало символом розбою і звірства.

А хіба лише турки звірюками стають? Та в яничарах хтозна-скільки українців, болгарів, албанців, грузинів, є вірмени… З дитинства забрати та відповідно виховати — от тобі й звір, кат, насильник…

Так проти кого ж ти, Олександре Чорногорський, воюєш? Проти турецького звірства? А чим воно гірше од звірства французького чи іспанського, чи ще якогось іншого?

Отже, виходить, ти проти всього світу?

Всміхнувся невесело сам до себе. Колись Устя називала його, малого Ях’ю, ішкенджеджі[79]. А він не сердився. Думав, що так і треба. І спокійно було на душі. І тільки пізніше зрозумів, що бути ішкенджеджі — мучителем, катом, нелюдом — ганебно.

Коли він, Ях’я, вперше відчув себе людиною? Не просто живою істотою, яка приймає світ таким, який він є, а людиною з розумом і серцем?

Чи тоді, коли їхали вони вночі, ховаючись від убивць, розбурханим морем, чи отоді, коли брели пішки горами Болгарії? Чи тоді, коли Махмуд залишився з кількома пістолями й шаблею при виході з провалля, щоб затримати турецьких дозорців, які погналися за невеликим загоном утікачів? Про що думав Махмуд, якого він, Олександр, — ні, тоді ще Ях’я, так не любив змалку за його тонкий голос і м’якенькі щічки та ручки? Він пішов на смерть. Для чого? Хіба лише для того, щоб урятувати хлоп’яка, який його ненавидів?..

Чи, може, зрозумів він, малий Ях’я, що таке людина, яка мусить переробити світ, у ту хвилину, коли воєвода та єпископ Душан узяв його, маленького мешканця грізного Цетинського монастиря — твердині християнства й незалежності в нескореній Чорногорії, — взяв його на руки й заплакав, бо тільки-но сказали йому, як турки загатили гірську річечку трупами чорногорських немовлят — і та річечка відтоді стала називатися Крвавицею?!

«Ну чому люди стають нелюдами? Чому Туреччини бояться і проклинають? Усі проклинають. Чому? Звідки оця дикість у народу, який створив таку велику державу? Хто винен у цім? Іслам? А чим кращі служителі Христа?»

Почув, як Йован — позаду — несміливо до Джузеппе:

— Ну, так що ж далі було з отією доньєю, яка взялася лікувати отого сеньйора?

— Сакраменто! — визвірився Джузеппе. — Нічого не було! І доньї не було! І сеньйора не було! І другого сеньйора не було! І мене немає! І дайте мені спокій!

Двоє новачків їхали мовчки, роздивляючись своїх визволителів.

Обличчя Максима було вкрите якимось темно-червоним струпом, запорошеним пилюкою. На цей струп Клюсик звернув увагу одразу.

— Збив чи що? — запитав він зараз. — Може, шмаровидлом яким помастити треба?

— Не допоможе, — скривившись, мов од болю, промовив Максим. — Це в мене від народження. Налетіли ординці, як мене ще на світі не було. Батько замкнувся у клуні й відбивався до останку. Так вони її запалили, і він згорів… А моя мама якраз тоді мною тяжка була. Побачила ту пожежу, почула, як мій батько останнім криком кричить з вогню та й вхопилася обома руками за лице. А цього робити не можна жінкам, коли вони носять дитя… От і вродився я такий — все лице мов попечене від самого народження… Увечері боюся вийти на вулицю, щоб людей не лякати…

— А, — видихнув Клюсик.

І знову — тиша.