Грає синє море

— Треба знати все, що робиться на світі… Може, зараз оце ви їдете, а на той рік почнеться війна, — от Лейба й думатиме, що воно та до чого…

— Так от, — сідаючи за борщ, промовив Петро, — твій посланець іще нікуди не їхав?

— Ні.

— Хай і не їде.

— А що про мене подумають? Слухайте, у вас свій гешефт, а в мене — свій. Якби мені не сказали, то ви б оце борщу не їли. І взагалі — що про мене Пінхус подумає?

— Хай думає, що хоче!

— Ой, вейзмір, я матиму великі збитки. Хто мені їх відшкодує?

— А тобі що краще, — неохоче беручись до борщу, озвався Клюсик, — кулю в лоба і без збитків чи щоб лоб був цілий, але із збитками?

— Потім поговоримо про це. Їсти хочеться, — сказав Олександр. — Петре, йди сюди, а то охолоне!

Саме цієї миті прокинувся той, що спав, уткнувшись обличчям у тарілку, — пан Адамек. Він витер рукавом свої світлі вусики й такого ж кольору бороду, що безладно лізла в усі боки, підвівся на весь свій зріст, — а зросту він був більш, ніж два аршини, — лупнув очима, труснув чуприною і гарикнув:

— Сто лят ясновельможному паньству! Єстем пан Адамек, із Квятковських, мав майонтек під Кракувом! Чи не розділять панове зі мною мою самотність?

Корчмар одразу ж скочив з місця, забігай перед паном Адамком, замахав на нього руками, ніби трусив невидиме простирадло, а то й два.

— Пане Адамку! Ну, ви ж бачите, панове просто з дороги, з дощу! Їм треба поїсти, просушитися…

— І промочити горлянку, — втрутився Клюсик. — Чорти б його забрали — ніяка страва в сухе горло не лізе…

— Б-бачу справжнього шляхтича, хоч він і мувіць хлопською мовою! — в захопленні вигукнув пан Адамек, абсолютно не реагуючи на обшарпані шаровари Клюсика, які не давали аніяких підстав для пишних титулів. Пан Адамек, похитуючись, попростував до товариства, на ходу гукаючи корчмареві: — Горілки на все товариство! Я плачу!

— Чим? — ледь не плачучи, запитав корчмар, і постеріг, як граф Олександр кинув у його бік золоту монету. Корчмар підставив кишеньку на жилетці, піймав у неї золотого на льоту і почав кланятися та примовляти: — Спасибі вам, добрий пане, що зглянулися на мою бідність.

— Ти неси, чортова душе, горілку! — гарикнув Клюсик.

— О, це справді по-шляхетському! — відреагував пан Адамек і повернувся до Олександра: — Пан Адамек із Квятковських не має честі знати ваше ім’я.

— Комте Алессандро ді Монтенегро, — назвав свій титул та ім’я Олександр. — Сідайте з нами. За вашим столом ми всі не вмістимося.

— О, граф! — пан Адамек радісно ударив кулаком по краю столу, ледве не перевернувши його з усіма наїдками, і сів на лаву, що теж загойдалася під ним. — З самої Чорногорії! Здорово, сто дяблув, турків б’єте! — І несподівано запропонував: — Може, зіграємо в карти? В тарок, наїб чи омбр? Після баталії розслаблює нерви. А що, — тут він, нарешті, звернув увагу на обшарпаний одяг компанії, — гарна була баталія?

— Як при Хотині. А що? — запитав Клюсик.

— О! — враз забувши про своє запитання і переходячи на недавню історію, вигукнув пан Адамек. — То була славетна битва! Вічна слава гетьману Ходкевичу і собача смерть султанові Осману, його слонам, його яничарам і взагалі всьому турецькому роду!

Тим часом на стіл принесли горілку, і Клюсик пообіцяв панові Адамкові:

— Пане, якщо ви так хочете зіграти в тарок, наїб чи омбр, то я можу. Тільки пізніше, як наїмся, бо зараз у мене в голові аж дзвенить!

— Холера ясна! Бачу справжнього шляхтича!

Підкріпившись з дороги, — цілий же день нічого не їли, — Олександр та його супутники пішли в окрему кімнату помитися та переодягтися. Для Йона корчмар підшукав у комірчині ключ — відімкнути ланцюг від ноги. Петра повів на другий поверх обдивитися рану.

Тільки Клюсик залишився внизу, з паном Адамком.

— Пан має що поставити? — підозріло оглядаючи голого до пояса Клюсика, запитав пан Адамек.

— Доки на мені штани, доти маю, — упевнено сказав Тиміш. — А якщо так уже треба, то будь ласка, — і він витяг з-за пояса інкрустований сріблом та перламутром пістоль.

— Добже! — задоволено мовив пан Адамек.

Він усівся за стіл, відсунув набік пляшки й таці з рештками їжі, витяг карти з рукава і заходився їх тасувати,

Клюсик сів на лаву, мов на коня, і уважно дивився, як поляк орудує з колодою.

Нарешті пан Адамек почав роздавати карти.

— А що ставить пан? — зненацька запитав Клюсик.

— Га?.. А навіщо мені ставити, як я все одно виграю?

— На все воля божа, — показав пальцем на сволок Тиміш. — Ще Ціцерон казав: «Кускве тандем, о Катіліна…»[71]

— Ну, як казав, то й хай, — великодушно погодився пан Адамек. — Ставлю шаблю!

— Але ж я не грав цілих три роки…

— Я теж, — підтримав Клюсика пан Адамек. — Цілих два дні не грав…

І почалася гра. Клюсик тільки шкодував, що з паном Адамком грає він, а не Йован — хвацько грав поляк.

Але пан Адамек надто багато випив за останні дні, отож, заглибившись у свої карти, не завбачив, що Клюсик кілька разів до нього підглянув. Якби грав Йован, той навіть і без підглядання, тільки побачивши колоду та перетасувавши її, знав би всі карти напам’ять. Клюсик ще не сягнув такої довершеності. Але однак: гра в нього йшла!