Грає синє море

Дощ іще йшов, але косий, сліпий, бо саме зараз зійшов місяць, і в сріблистому сяйві, під перлистими струменями дівчина схилилася над його раною. Зняла капелюха, щоб не заважав, і Петро кинув оком на її обличчя. Обличчя було, як у всіх піснях, — брови, мов шнурочки, вуста, мов коралі, а очі, мов зорі. Тільки було щось в отих очах, що заворожувало. Петро спостеріг це тільки зараз. І заворожувало якось особливо. Скрипник, який бував у хтозна-яких бувальцях, знав, що є люди, які можуть одним поглядом нав’язати свою волю, — і він ніколи не піддавався таким людям. А от зараз піддався, бо був поранений…

— Ти обламав стрілу? — запитала Марійка.

— Хотів витягти… Та не вийшло…

Вона обережно помацала плече з того боку, з якого мала вийти стріла. Петро охнув і скреготнув зубами.

— Нічого, потерпиш, — лагідно мовила Марійка. — Зараз буде не боляче. Ти не одвертайся! Ану, поглянь мені в очі, поки ще місяць світить!

«Ото мені ще якісь дурниці!» — хотів відмахнутися Скрипник, але поглянув. Якого кольору були очі в Марійки, при місяці не можна було розгледіти, головне в іншому: ці очі були бездонно глибокі, такі глибокі, що в них можна було бачити зазір’я.

— Ну, що? — спитало із зазір’я. — Болить плече? Чи ні?

— Ні, не болить, — слухняно відповів Петро. І справді, плече не боліло, а тільки відчутно було, наскільки ввійшла в нього стріла.

— Назад тягти не можна, — промовила Марійка. — Наконечник лишиться… Ну, що ж, спробуємо з другого боку…

Вона хутко обійшла Петра, шелеснула її спідниця, зачепилася за плече, мов вітром війнуло. Потім він відчув: одна її рука, незвично чіпка й сильна, як для дівчини, — лягла з правого боку від того місця, де мала б вийти стріла, а друга лягла з лівого боку. Потім ззаду на рану натиснуло щось тверде («Коліном уперлася!» — вгадав Скрипник), було не боляче, але якось незвично моторошно. І Марійка з силою притисла коліно до плеча, а руками потягла плече на себе. Потемніло в очах…

— Місяць зайшов, — сказала дівчина. — Не боляче?..

— Ні, — прошепотів Петро. І він зрозумів, що стріла уже вийшла назовні. Він підняв праву руку і намацав твердий наконечник стріли на своєму лівому плечі…

— Гаразд, — почув голос Марійки. — Сиди на місці.

Вона знов обійшла його, стала перед ним на коліна, і Петро відчув її гарячий подих у себе на грудях… Дівчина взяла стрілу зубами, стисла її щосили, а потім уперлася руками в Петрове плече і почала тягти на себе шматок смертоносної очеретини з гострим наконечником… І от вони впали на землю: він навзнаки в один бік, а вона — в другий…

Він лежав, зціпивши зуби від болю, але відчував, що ота розпечена заноза вже вийшла з тіла. І ще чув, як з нього знову юшить кров і ніби приносить полегшення.

Марійка нахилилася над ним, погладила навколо рани пальцями, щось прошепотіла… Потім наказала:

— Заплющ очі!

Проте Скрипник очей не заплющив, він дивився на дівочу постать над собою. І хоч було темно, проте у пітьмі вгадував, як вона одірвала від своєї сорочки шмат полотна. Потім дівчина нахилилась над Петром, підвела його і почала зав’язувати рану щойно відірваною полотниною…

— Візьми стрілу з собою, — наказала вона Скрипникові. — Треба її роздивитися при світлі.

Хотіла ще сказати, що стріла тхне поганим, але вирішила даремно не турбувати козака.

І ще вона відчула оце зараз, коли Петро дивився їй у вічі і вона знімала йому біль, що доторкнулася до якоїсь великої і страшної таємниці, про яку їй, простій дівчині, знати не велено…

Марійка затягла під черевом Петрового коня попругу, потім перевірила, чи все гаразд у її коня.

Петро незграбно, боком, мов ведмідь, аж кінь стривожено захропів, підійшов до свого коня. Марійка допомогла йому сісти, і він не одмовився від її допомоги, бо ще й досі відчував себе у її владі. Потім дівчина легко скочила в сідло, і вони помчали вслід за Клюсиком, який чекав їх кроків за триста.

Знову виглянув місяць із-за хмари, але дощ не припинявся, він простягував до землі свої косі сріблисті нитки. Внизу, на землі, було зовсім тихо, але десь там, угорі, де хмари, мабуть, гуляв вітер.

Петро їхав за Клюсиком і думав про те, що в світі багато що відбувається непередбаченого. І ще думалося: такий він малий і тісний, цей світ, порівняно з тим зазір’ям, яке кілька хвилин тому глянуло в очі Скрипникові.

Про те, що світ тісний, думав і Клюсик. Він думав про те, що людські дороги дивно перетинаються. От і сьогодні він стрів брата й сестру Мусія Ціпурини, який, мабуть, давно вже загинув у турецькій неволі.

Розділ одинадцятий, у якому йдеться про химерії долі, що й далі зводить докупи багато різних людських доріг

Наздоганяючи своїх передніх товаришів, чиї силуети чітко вирізьблювалися на тлі обрію, Клюсик вирішив трохи скоротити дорогу й погнав коня повз кущі, що шелестіли праворуч. І тут його Сірий тривожно заіржав. А ще за мить Тиміш побачив, як у кущах метнулася сіра тінь.

— Ану, на дорогу, бо стрілятиму! — гукнув по-турецькому Клюсик.