Грає синє море

Уже надходив вечір, а Олександр з Петром усе ще сиділи в ярузі. Не було ні Джузеппе, ні Йована… Про Клюсика Олександр уже й не думав. Зрештою, про що тут думати? Козак опинився серед цілої орди татарів, — звідти живим уже не вискочиш, навіть якщо тебе заговорено від тисячі стріл. Знайдеться тисяча перша…

І раптом граф відчув, що хтось на нього дивиться. Він скочив на рівні, тримаючи пістоль у руці, і почув сміх:

— Ага, так він тобі й стрельне!

Це був Клюсик. Живий і неушкоджений, якщо не брати до уваги великої синьої гулі на лобі.

Петро зробив зусилля підвестися. Це йому вдалося, але він аж упрів. Став-таки на обидві ноги і, хитаючись, пішов назустріч Тимошеві.

— Ти, Клюсику, сам? — запитав Петро і не впізнав свого голосу, він звучав якось дерев’яно.

— А коли це Клюсик приходив з порожніми руками? Хіба що з корчми, так тоді без штанів. А тебе що — зачепило-таки?

— Є трохи… — крізь зуби процідив Скрипник. — А хто з тобою?

— Чим зачепило? — діловито запитав Клюсик. — Стрілою? Малою?

— Ти чув, про що тебе запитують?

— А… То онуки поромника. Та коней троє. Та пістоль. Ось і вся здобич. Як на козака — то малувато… А не вродив мак, то перебудемо й так. А де хлопці?

Тиміш заклав два пальці в рота і засвистів. За хвилину двічі крякнула качка.

— А щоб тобі, — скрушно закивав головою Клюсик. — Їй-бо, у жаби краще виходить, ніж у твого Джузеппе. І де ото воно вчилося?

Ударив грім. Сипонув дощ.

…Уже було темно, коли невеликий загін із семи вершників виїхав з яруги і під дощем рушив на схід. У світлі блискавок Клюсик знайшов одну з порослих травою доріг.

Клюсик з Джузеппе їхали попереду, а за ними — Петро й Марійка, далі — Олександр з Яремком, а позаду, озираючись і вдивляючись у темряву, — Йован.

Чорногорець був цілковитою протилежністю трієстинцеві. Височенний та кістлявий, коротконосий, з великим підборіддям, брови сходилися кутом не вгору, як у Джузеппе, а вниз. Якщо у Джузеппе на голові росло мало, то у Йована була чуприна, мов галчине гніздо, очі сиділи глибоко під бровами, і їхній колір ніколи не можна було визначити. Але бачили вони однаково, що у темряві, що при світлі. Як у Клюсика.

Петрові було важко триматися в сідлі. Він про це нікому не казав, та й дощем його трохи освіжило. Отож Клюсик вирішив, що Скрипник здужає доїхати до корчми, а вже там вони його гуртом підлікують.

Марійка їхала за Клюсиком, і Тиміш усе озирався на неї, намагаючись завести розмову. Його аж розривало від цього бажання, аж очі в нього світилися, і якби Петро краще почувався, то він би неодмінно помітив це. Але зараз Петрові було недобре, він знову почав засинати від утоми, його аж гойдало в сідлі. І тоді Марійка, під’їхавши ближче, простягла до Петра руку, щоб його підтримати. Ненароком зачепила його плече, і Скрипник тихо зойкнув і скреготнув зубами.

— Вам недобре? — тихо запитала дівчина.

На ній і досі був ширококрисий капелюх, який дістався від Клюсика під час баталії на березі. Петро глянув на неї, спочатку не впізнав, і тільки за хвилину мовив:

— Так… нічого страшного… Трохи стомився…

— Ні, ви поранені, — тривожно сказала Марійка. — Від вас пахне кров’ю і якимось недобрим зіллям.

— Яке там зілля? Стрілою зачепило…. Трохи… Застряла, клята…

Марійка рішуче вхопила за повід Петрового коня:

— Тпру!.. Зупинимося… Треба стрілу витягти й перев’язати…

— Ми це зробимо в корчмі… Поїхали швидше!

Та Марійка була не з тих, хто міг піддатися умовлянням. Вона зіскочила зі свого коня і вхопила Петрового жеребця за вуздечку.

— Ось хмара проходить — місяць вигляне на кілька хвилин.

— Геть з дороги! — рішуче гарикнув Петро.

— Що там таке? — обернувся Клюсик і під’їхав упритул.

— А ти, козаче, знай своє! — Марійка вийняла шаблю і, тримаючи її за лезо, легенько штовхнула Клюсика в груди кабзою. — Згинь! Щезни! А то в мене від твоїх кошачих очей мурахи бігають по спині! І ти згинь!.. — наказала графові. — І ви всі! — це вже до решти. — Ми вас зараз наздоженемо.

— Ти од мене відчепишся? — сердито запитав Петро і хотів повернути коня вбік, щоб об’їхати дівчину,

Та вона метнулася під коня і швидким рухом розстебнула попругу. Петро разом з сідлом з’їхав униз, просто дівчині на руки. Він міг би зараз відштовхнути Марійку, покликати Клюсика чи Йована на допомогу, але відчув погляд її очей з темряви, — власне, не погляд, а якусь силу, йому невідому, — і зрозумів, що її слова то не прохання, а наказ, якому треба скоритися.

— Ну, давай, давай, тільки швидко… — пробурмотів він.

Марійка почала обережно знімати плащ. Зняла швидко, не завдавши ніякого болю. Далі так само обережно розірвала сорочку і оголила плече.