Грає синє море

І тоді ожили в душі спомини, тамовані три десятиріччя, ожили запахи дитинства, і Петро відчув: сльози котяться по зарослих сивуватою щетиною щоках.

Він знову набрав собі в пригорщі води і хлюпнув в обличчя. Потім ще і ще… А сльози текли й текли. І Петро горбився над водою, мов ведмідь, боячись озирнутися назад, щоб супутники не бачили його очей.

Він дивився на лівий берег Дністра і всміхався сам до себе.

Було сумирне й ласкаве надвечір’я. Тінь від гори вже перегнула Дністер, і тільки український берег ще світився всяким жовтогарячим світлом…

На вершниках, які зіскочили з коней, були запорошені дорожні плащі, химерні капелюхи з високо задертими вгору крисами. Під плащами виразно відстовбурчувалися шаблюки та пістолі…

Протилежний берег був положистий, зарослий кущами, які далі переходили в ліс. Десь через милю рівнина, утворена в минулому намулом річки, круто переходила в гору. На горі теж темнів ліс. І праворуч, і ліворуч височіли такі ж гори…

— Будемо шукати броду чи поромника? — запитав по-турецьки Олександр.

— Га? — стенувся Петро. — Хто його знає? — теж по-турецькому сказав він, виходячи з води. — Тут же недавно така війна була, що спробуй знайти поромника.

— А брід?

— Забув… Не знаю… Хіба що… Біля самого Могилева є щось подібне. Але це тільки в найсухішу пору.

— А по воді? Як Ісус? — реготнув Джузеппе.

Олександр нетерпляче озирнувся до трієстинця: тихо!

— Та просто перепливемо, — обізвався Йован. — Нешироко ж…

Подорожні поскидали з себе одяг та зброю, прив’язали до сідел і, взявши коней за поводи, ступили у воду.

І тут раптом неподалік пролунав постріл.

…Петро смикнувся всім тілом, здивовано глянув на те, що робиться довкола. Де вода? Де Дністер? Хто стріляв? Довкола кущі, над кущами похмуре небо, а перед ним, Петром, стоїть Олександр і злякано дивиться на нього.

Привиділося? Геть усе привиділося… Не так він ступив на рідну землю, як мріялося, як виділося багато разів і оце зараз…

Щось говорить Олександр. Його обличчя перекосилося від люті:

— Слухай-но, Петре, я наказую тобі йти далі! Ти поранений, тобі треба лікуватися! Ти мариш… А за нами женеться сам Гаспареоне, найспритніший шпигун таємної дефтерхани Баба-Алі.

— Мовчи, — озвався Петро, — а то стрілятиму! — Та згадав, що пістоль намок у воді.

Він кинув пістоль на землю і благально подивився на Олександра:

— Якщо я зараз зомлію, присягнись, що ти нікуди не підеш аж до вечора… Без Клюсика і без хлопців пропадеш…

І він стомлено заплющив очі.

Татари не кинулися в яругу лише тому, що частина загону погналася за Йованом та Джузеппе, а друга частина, яка вже збиралася спускатися вниз, по слідах Олександра й Петра, несподівано побачила на обрії ще трьох вершників. Вони мчали по той бік яруги.

Гаспареоне побачив їх і вирішив: це той голопузий козак, а з ним ще двоє, що були на поромі. І він закричав:

— Навпереріз! Яруга скоро закінчиться!

І друга частина воїнів Кадира кинулася навздогін за трьома.

Ті троє були: Клюсик, Яремко та Марійка.

Вони їхали поряд, кінь у кінь, і розмовляли між собою.

— Я — Клюсик! Тиміш! Козак! — гукнув він.

— А ми — Марійка й Яремко, — відповіла дівчина. — Ціпуринами нас зовуть!..

Клюсик мало не зупинив коня, але вчасно оглянувся і побачив, що по той бік яруги за ними женеться добрий десяток ординців.

— Ціпурини? — перепитав він. — У мене був друзяка Мусій Ціпурина! Тільки він з-під Фастова.

— Так і ми з-під Фастова. Втекли від графа Лозовицького аж сюди, до діда Никодима, а воно он як вийшло…

Засміявся Клюсик від радості і ще від чогось.

— Ой, дівча яке! Хоч у гарем забирай! Ой ні, мабуть, доведеться породичатися з Мусієм!

— А оцього не хоч? — вихопила шаблюку Марійка.

— Так ти ж Мусієва сестра! Ось закохаєшся в козака, то…

— Іще раз по лобі матимеш…

Клюсик знову озирнувся назад. Татари не відставали, мчали по другому боці яруги…

— Звертай убік, — наказав Тиміш. — Хай через яр женуться! А як тільки вскочать у яругу, то ми щосили — в лісок! А там — шукай голку в сіні!

За півтори години похмурий Кадир доповідав Ризі й Гаспареоне:

— Все обшукав. Усі сліди обнюхав. Троє втекли у степ, а двоє — десь у лісі.

— Шукай далі! — гарикнув Риза, який втратив уже впевненість.

І знову затупотіли татарські коні, знову кинулися врозсип по степу Кадирові вершники.

— Якщо до ночі не знайдуть, то… — почав Гаспареоне.

— Не страшно… За п’ятнадцять фарсахів звідси зупинилися на спочинок донські козаки отамана Петруніна, — сказав Риза. — З посольством якимось їдуть додому. Ці гяури і оцей їхній Ях’я поспішать під захист касапчі… А ми їм і перетнемо шлях під самим носом у Петруніна.

Гаспареоне уважно подивився на Ризу. А що? Цей пришелепкуватий мурза, здається, щось тямить…

— П’ятнадцять фарсахів? — перепитав він. — День доброї їзди. Якщо до ночі нікого не знайдемо, тоді — туди…

— Воїни Кадира їх наздоженуть іще раніше, ніж вони доберуться до кассапчі… — вів далі Риза.

Гаспареоне вже не слухав. Знову мурзу повело, починає базікати більше, ніж треба.