Грає синє море

Але й це не все. Не один рік думав над справами Османської імперії Олександр-Ях’я. Ставши на турецький престол, він візьме на себе все, чим протягом століть жила Османська імперія. І це розчавить його або ж змусить стати слухняною іграшкою в руках духівництва, армії, всієї системи політики й господарювання… Гаразд, нехай станеться чудо, він, султан Ях’я, переборе геть усе, зламає опір тих сил, які ведуть Османську імперію по шляху боротьби за світове панування… Припустімо, він переборе, переможе, переконає, повідрубує голови особливо запеклим… А далі? А далі почнеться найстрашніше… Він переконає Османію, але він не переконає Польщі, Франції, Іспанії, Риму, не переконає Москви… Бо треба переробляти весь світ. Припустімо, він, Ях’я, відмовиться од ідеї, щоб півмісяць і зелене знамено аллаха майоріло над усім світом. Але ж папа римський ніколи не відмовиться від ідеї, щоб над світом височів хрест! Он поляки притискують своїх єдинокровних братів-слов’ян українців лише за те, що вони не католики, а православні. То чи будуть вони церемонитися з турками?

Ось у чім річ. Він, Ях’я, недаремно жив при дворах європейських государів. Він там вчився не лише манер та іноземних мов, він і дивився. Знає історію минулу й сучасну не лише Османської імперії, але і Європи. Як Османська імперія рветься заволодіти Європою, Азією й Африкою, так само рветься в Новий Світ Іспанія. Так само рвуться Португалія і Франція. І разом з ними йдуть Рим і Англія… Московії треба вийти до Балтійського моря, інакше вона задихнеться. Московії треба вийти на Чорне море, це, зрештою, їхнє давнє, Руське, море. І вони проб’ються до свого моря, хай лиш об’єднаються з козаками, які вже мають це море в своїх руках, та тільки одірвані від Москви Польщею…

Що ж він робитиме, як стане султаном Ях’єю? Скаже: «Беріть!» А вся Османська імперія гляне йому в вічі і спитає: «А це твоєю кров’ю, гяурський годованцю, здобувалося протягом сторіч?» А греки й собі скажуть: «Ану, сельджуки, марш назад, до себе аж за Каспій, ви сидите у нашій Візантії! Ваш Стамбул — це наш Константинополь, і ваша Айя-Софія — це наша Свята Софія, ми будували, а не ви!..» А хіба християни, коли він, султан Ях’я, обеззброївши свою державу, впустить їх до себе, не пройдуть по Туреччині, не потопчуть своїми кіньми її жінок та дітей?.. То хто він? Не зрадник хіба?..

Єдине, що він може зробити, — це не воювати протягом свого царювання з поляками, українцями, московитами, сербами, чорногорцями, тобто не йти на північ і на захід. Але тоді доведеться йти на схід і на південь. А хіба сльози персів менш солоні, ніж сльози урусів?..

— Про що думаєш? — зненацька запитав Петро, заворушившись під кущем.

— Все про те ж… — похмуро відповів Олександр.

— Нічого, — хрипко мовив Петро. — Йов Борецький усе пояснить тобі краще, ніж я.

— Я теж маю голову на плечах, — обірвав Петра Олександр. І перевів розмову на інше: — Мабуть, треба їхати далі. Тривожно тут…

— Так хлопці ж… Ми домовились… І Клюсик десь нас шукає.

— Та його в живих уже давно нема, — з досадою мовив Олександр і прислухався до того, що робилося довкола.

Було тихо. Тихо паслися коні. Тихо цвірінчала якась птаха, тихо шелестіло листя. «Невже татари проскочили повз нас?» — подумав Олександр. Було б краще, коли б не проскочили, а отак зняли з нього голову — та й кінець усім думкам…

— А якщо він і живий, то як нас знайде? — висловив сумнів Олександр.

— Знайде, — упевнено мовив Петро. — Без Клюсика нам не можна йти… Так що наберись терпцю… — Він стріпнув головою, і плече заболіло знову, наче хтось всунув у нього розпечений залізний шворінь і тепер повертав його.

…Він раптом побачив себе перед Дністром. Таким йому бачився приїзд на Україну. Немов він збоку дивився на себе, на Олександра, на Клюсика, Йована й Джузеппе. І наче вони зіскакують біля берега з коней і підходять до річки…

— От ми вже й перед Турлою[68],— по-турецькому промовив, усміхаючись усім своїм чисто виголеним обличчям, високий чорнявий чоловік, одягнутий чи не найвишуканіше і найголовніший у їхньому товаристві, — Олександр.

— Та ото ж якраз Дністер, — смішно перевалюючись після довгої їзди на коні, сказав дебелий вайло і пішов просто в чоботях у воду, — це він, Петро Скрипник.

— Чи не думаєш ти, Петре, отак пішки й перейти оцю річку? — кивнувши на прудкі хвилі Дністра, озвався чорнявий чоловік.

Але Петро вже не слухав нічиїх слів. Він нахилився над річкою й дивився у воду. І брав воду в пригорщі. І ніс до обличчя. А потім розводив руки — і вода падала у хвилю.

— Боже мій, — говорив сам до себе чоловік, названий Петром, — боже мій милосердний, та я ж цілих тридцять літ не бачив тебе…

«Боже мій, — думалося Петрові. — Та я ж уже майже вдома. Оце перепливемо Дністер, і я пожену свого коня просто в Сугаки. Ні, в Сугаки десь узавтра, а сьогодні треба до Могилева дістатися… Боже мій, скільки миль проскакати… Аж не віриться, що все позаду…»

Він набрав у пригорщі води і почав пити.