Грає синє море

Все минає, все йде, вже й корчма стала старою та занедбаною, а світ не змінюється. Єдине, що змінилося — це колір пейсів у Лейби: раніше були чорні, а зараз, як замацаний у руці грека-шахрая срібняк. Ну, і ще грошей у корчмаря поменшало, але гроші — то вода. Будуть люди — будуть і гроші. Знову різними шляхами ходитимуть багаті й щедрі люди, та хай навіть і не багаті й не щедрі, але ж, як казав один вірменин, навіть з каменюки можна витиснути краплю води…

Зараз корчма була брудна й неприбрана, столи й лави були старі, сходи, що вели на другий поверх у кімнату для особливо шанованих гостей, витерлись, потріскалися, на них налипло стільки бруду, що вже й не вгадати, з якого дерева вони витесані. Не готували в корчмі вже й тих вишуканих страв та напоїв, якими раніше торгував корчмар.

Зараз корчмар нудився без діла. Правда, сьогодні вранці прискакав з богданської сторони до нього знайомий, який розповів дещо цікаве, треба буде старшого сина послати на схід, ближче до Києва, щоб він передав важливу новину: десь тут має ось-ось з’явитися важлива особа — граф Алессандро комте ді Монтенегро[65] та ще один гой[66] з Богданії втік із зіндану, то ж турки його повсюди шукають. Ну, про це він дасть знати не сьогодні — завтра, графи швидко не їздять, а ті, що втікають із в’язниць, до корчом не заходять…

За столом у кутку сидів тільки один чоловік. А корчмареві з такого чоловіка не було аж ніякої користі. Він мав з нього одні лише неприємності. Цей здоровенний одоробло був не з місцевого люду, а з ляхів. Корчмар розумів, що з ним ліпше не сперечатися.

Пан Адамек, так звали поляка, був добряче п’яний, це спостеріг би кожний, не те, що корчмар. Він сидів за столом і щоразу розглядався по корчмі так, ніби її бачив уперше. Був він світлочубий, але волосся його давно вже було немите, кілька днів не знало гребінця. Пан Адамек, як здогадувався корчмар, походив з благородних шляхтичів, але, напевне, в Польщі або програвся в карти, або щось там таке накоїв, за що можна було опинитися у в’язниці. І от тепер він подався шукати собі щастя на східних кресах польської держави, а тії креси простягалися аж до Києва, де було повно незаселених чи спустошених татарами земель. Одне слово, пан Адамек шукав у цих краях «паніс бене мерентіс»[67], а також порятунку від неприємностей, які йому загрожували вдома, під Краковом. Коли-то він ще буде, отой «паніс бене марентіс», а поки що пан Адамек не мав за що дістати шматка хліба й чарки горілки. І корчмар, кленучи все на світі, годував і напував пана Адамка ось уже третій день.

Ніякої королівської грамоти на земельний наділ у пана Адамка не було. Він мав пістоль і шаблюку та неабияку силу в руці… А все інше буде! Ось знайде собі клапоть не зайнятої землі десь під Уманню чи Києвом, переманить до себе кількох гультяїв, щоб охороняли його володіння, а тоді…

Це були солодкі мрії пана Адамка, а поки що він сидів без грошей у корчмі Лейби, і йому було нудно без товариства. Серед випорожнених пляшок, якими можна було перебивати ніжки столів, лежав пістоль, а на боці висіла шабля. У дерев’яній таці лежало кілька шматків м’яса, що їх пан Адамек брав руками, і кілька коржів, якими він спочатку обтирав засмальцьовані руки, а потім їв.

Корчмар крадькома прошмигував повз пана Адамка, щоразу думаючи про те, хто ж розплачуватиметься за всю оту гору з’їденого й річку випитого цим шляхтичем. Кожен раз, коли пробігав повз пана, він щулився і ладен був перетворитися на таргана, аби лиш оцей відвідувач не вимагав нової пляшки.

Та корчмареві не вельми таланило. Чи він сидів десь у своїй кімнатці, чи він пробігав повз стіл, пан Адамек про нього не забував. Він гукав:

— Шинкарю! Горілки! І м’яса!

І корчмар мусив нести. Мусив, хоч серце обливалося кров’ю. Мусив, хоч, коли ніс панові Адамку замовлене, шепотів сам собі: «А щоб ти смоли напився, а щоб ти землю гриз!» Шепотів, але ніс…

Нарешті до корчмаря підбіг син і сказав йому кілька слів по-єврейському.

Пан Адамек присунув ближче до себе пістоля і запитав:

— Що то в-він тобі джеркоче?

— Ах, ясний пане Адамку, — замахав руками, мов витрушуючи невидиме простирадло, корчмар. — Що може сказати ця дитина? Каже, що тут неподалік з’явилися татари, і що вам зручніше було б їхати звідси… Вони ж такі басурмани, що можуть і вас зобидити.

— Мене? Басурмани? — здивувався пан Адамек. — А скільки їх дохлих валялося під Хотином, і всі від моєї руки!

— Хи-хи-хи, — дрібно засміявся корчмар. — Тільки навіщо пан програв позавчора отому донському отаманові свого коня?

— Неси горілки! За коня вип’ємо! І за отамана… як його? Петруніна… Гарно грає, сто дяблів його мамі!..

— Ой, як мудро вміє казати пан Адамек! Ой, який він хоробрий! Скільки жив, таких хоробрих не бачив. Такий хоробрий, як отой ротмістр Претвич, що без штанів ішов на Аккерман, а звідти зацним паном прибув, та ще й старостою Бару став…

— Я ще й гетьманом стану! Я — при штанях. Неси горілки!