Грає синє море

Навіть не озирнувшись, Клюсик відскочив убік, і в цю ж мить три стріли, пущені з кущів, просвистіли повз нього і вдарили в стіну хати.

Засідка нарешті себе розкрила!

Петро, вискочивши з-за воза, рубонув шаблею по канату. Пором одразу почав обертатися, мов велетенська дзига, і, набираючи швидкості, поплив униз по Дністру.

Зараз було не до поромника, але Петро почув, як старий Никодим, несподівано заплакавши, прошепотів:

— Прощавайте, діти, не врятував я вас!..

Смикнулася ліва щока в Ях’ї. Він вискочив з-за воза і, вигукуючи: «Собака! Христопродавець!», кинувся з шаблею на поромника. Навпереріз графові стрибнув Петро. Шабля плазом зачепила поромника по голові, Петро схопив графа, який люто відбивався, за ногу й потяг за віз.

І вчасно! Кілька стріл упало на те місце, де щойно стояв Олександр Чорногорський — султан Ях’я.

Гаспареоне був страшенно розлючений невдачею татарів, яким не вистачило витримки. Козака можна було б не чіпати, так ні ж: виманив він якогось необачного ординця стрибнути з кущів за монетою!

— Їх несе в очерети! — вигукнув Гаспареоне.

А Риза, наче не бачачи, як розлютився Гаспареоне, радісно загукав:

— Їх несе просто на Кадира!

…Так, Кадир зі своїми джигітами миттю оцінив обстановку. Побачивши, що пором пішов униз по річці, він негайно спрямував свого коня праворуч і поскакав понад берегом, навздогін за втікачами. Загін Кадира розділився на дві частини. Менша частина помчала понад берегом, а більша почала підніматися на гору — там, зверху, і видніше, і легше випередити пором…

Клюсик відскочив од хати до хліва. Зараз у нього нерви були напружені до краю, і тому ніщо не проходило повз його увагу.

Якимось дивом він уловив, як за дверима хліва гойднулася чиясь тінь. Не роздумуючи, Тиміш ударив вістрям шаблі в плетену з лози стіну. І добре влучив: вістря проскочило між сухих палиць, уп’ялося в щось м’яке й пружне, потім шаблю повело вбік, і Клюсик ледве встиг її висмикнути. А коли рвонув дверцята хліва, то побачив, як просто під ноги йому падає людина в одязі ординця.

Хлів був порожній. Тільки посередині, прив’язані до стовпа, стояли хлопець і дівчина. Обличчя в обох були червоні від натуги, роти заткнуті ганчірками.

— Марійко! Яремку! — здогадався Клюсик, підскочив до хлопця й дівчини і черконув шаблюкою по мотузках…

А пором, гнаний вирами Дністра, йшов униз по річці, переслідуваний вершниками Кадира. Пором підставляв під татарські стріли то один, то другий бік, і Петрові з Олександром та Джузеппе з Йованом доводилося щоразу змінювати позицію, бо стріли так і дзижчали довкола.

— Ховайся, старий! — гукав Петро поромникові Никодиму, але той ніби не чув, сидів, притулившись спиною до стовпця.

Нарешті, стріли перестали долітати. В цьому місці Дністер поширшав, а пором ішов посередині річки. Вершники Кадира почали грузнути в багнистому березі, швидкість кінноти помітно знизилася.

— Втекли! — з полегшенням мовив граф Олександр.

— Та ні, — заперечив Петро.

І справді, та частина вершників Кадира, яка вирішила гнатися за поромом по горі, уже мчала, намагаючись перейняти втікачів.

Петро озирнувся, простежив очима шлях, який уже подолав пором, потім глянув уперед. Ще раз кинув оком на гору, де мчали вершники, і промовив:

— Вони стрінуть нас там! Якби ще це місце проскочити! — І показав на мис, що за горою вганявся в річку.

— Добре ще, що з лівого боку не видно вершників, — процідив крізь зуби Петро. — Щось їх затримало… Чи не Клюсик?

І раптом Петро згадав про діда-поромника. Коли вони мчали річкою під стрілами, він якось забув про Никодима. Треба в цього діда запитати, що там, за мисом… Може, все-таки вдасться врятуватися?

Дід сидів, прибитий, наче цвяхами, трьома стрілами до стовпця. Обличчя його було бліде, люлька лежала під ногами.

— Гей, діду, — підскочив до старого Никодима Петро. — Ти що ж оце? Завів нас до турків у зуби, а тепер куди збираєшся?

Дід розплющив очі. В них була мука.

— Не можна від нас утікати, діду!

— Втечу, — захрипів дід. — Ти, синку, бери весло і прав ув очерети… За мисом… Тільки мис проскочити треба… А то — кінець… Простіть мені… Онуків пожалів… Зв’язали їх, смертю загрожували… Довелося стати зрадником на старості літ. Та тільки… Пропало все… Простіть, християни…

Він іще раз обернувся в бік вершників Кадира, які спускалися на мис, і захрипів…

Петро вже не дивився на діда, він знав, що Никодим помирає. Схопив весло і почав гребти щосили, спрямовуючи пором убік від мису, ближче до лівого берега. Перелякано хропіли коні, жалібно іржала кобила, у круп якої вп’ялася стріла, а далі вона впала і забила ногами по дощатому настилу.

— Та допомагайте ж, чорти! — гукнув він Йованові й Джузеппе.

Йован відламав поручень і, впираючись у дно, намагався ним відштовхуватися, Джузеппе мудрував над тим, як вирвати дошку з дна порома, а Петро працював довгим веслом.

Мис був зовсім близько, пором уже двічі черкнув об дно річки, але Петро, опустивши весло в скаламучену воду і діставши до твердого, щосили впирався ногами в дошки. Підскочив Джузеппе, допоміг. Пором понесло далі…