Грає синє море

Петро рвучко обернувся до поромника. Тільки цей дід з люлькою може знати геть усе. Старий Никодим, відчувши погляд Скрипника, втягнув голову в плечі і розгублено прохрипів:

— То, певне, мої діти… Граються…

Клюсик, виплюнувши соломинку, нахилився до діда:

— Е-ге-еге, дід-ладо!.. І дітей щось не видно, і в очі блискає! Ану, зупиняй свою бандуру! Давай, гукай, клич своїх дітей!

Никодим завозився біля каната, не знаючи, що діяти.

— Кричи! Кричи… — не вгавав Клюсик. — А то…

Висмикнув люльку з дідового рота, а пістоль підніс до носа:

— Ну? Раз, два…

— Яремко! Марійко! — загукав дід, повертаючи голову то туди, то сюди.

— Ну? — почав закипати Клюсик. — Де діти? Чому мовчать?

Дід жалібно подивився на Клюсика, потім опустив очі:

— Напевне, кудись побігли, чортові діти…

— Ага, побігли! — скреготнув зубами Клюсик і почав роззувати чоботи. — Петре, попильнуй за цим нехристом, щоб не втік і щоб не кричав, а я зараз піду пошукаю, та заодно і скупнуся… Холера! Заїло! — закричав він, смикаючи канат. — Яремку! Марійко! Ану, перевірте канат, бісові діти!..

Прокричавши це двічі й не почувши ніякої відповіді, Клюсик, високо піднявши пістоль, стрибнув у воду.

Хвиля була холоднувата, течія швидка, та не це тривожило Тимоша. Якщо на березі засідка, то треба негайно рубати канат і нехай пором іде за течією вниз, а там якось можна буде вибратися на берег. Усе-таки це краще, ніж стояти на місці й бути живою мішенню для ворога.

Клюсик, ухопившись за канат, плив до берега і гукав так, що відлуння відгукувалося поміж горами:

— А водичка ж! Мов оковита! Е-ех! Ой, дід-ладо!

А тим часом на поромі граф Олександр наказав дідові:

— Повертайся назад! І хутко! Куди ти нас завіз?

— Не треба! — озвався Петро. — Ану негайно всім за воза з сіном!

А Клюсик уже виліз на берег і йшов до кущів, обтрушуючись, мов щойно витягнутий з води кіт. Він знову гукнув невідомих йому Яремка й Марійку, та, як і перше, ніхто не відповів.

Клюсик стрибав по березі, полохаючи жаб та уважно роздивляючись кущі. Він був страшенно лютий на себе, що раніше не придивився, як слід, і до діда, і до того, що було довкола. Він ніби й обдивився геть усе, але ось зараз помітив щось нове, і це його насторожило. Що саме помітив, Клюсик не міг до ладу й сказати, але саме це його й занепокоїло. Кущі були як кущі, та відчувалося, що тут хтось ходив. І, крім того, Клюсик раптом відчув, що хтось на нього дивиться…

Він рвучко крутонувся, відскочив убік, але нічого не побачив. Підбіг до того місця, де кріпився канат, і почав смикати мотузку, вигукуючи на весь берег:

— Що ви тут накоїли, бісові діти, що пором заїло? Га?

І раптом біля куща побачив невелику турецьку монетку акче. Взяв її пальцями босої ноги, підкинув угору, піймав рукою.

— Ого-го! Цяцьок накидали…

Почувши Клюсиків крик, Гаспареоне зрозумів, що козак про все здогадався. Але козак, зрештою, був йому не потрібен. Йому потрібен був саме Ях’я — один з тих чотирьох, які зараз на поромі поховалися за возом із сіном. Троє з них були високі, четвертий — низький. Хтось із цих трьох і є Ях’я, обличчя якого Гаспареоне запам’ятав, але ж здаля впізнати важко. Ага, у Ях’ї ще смикається щока… У Селіма Места, султана, теж щока смикалася. Він був дідом Ях’ї. Кажуть, що мати Селіма Места, уруска Роксолана-Хуррем, ще в череві своїм струїла майбутнього султана вином, щоб усіх султаненят і всю Османську імперію засмикало…

Гаспареоне мимоволі спрямував цівку пістоля на оголеного до пояса козака, але потім збагнув, що з такої відстані він однак не вб’є гяура, а виказувати себе передчасно не варто.

Саме в цю мить Риза штовхнув Гаспареоне під руку і мовчки вказав на берег, від якого кілька хвилин тому від’їхали Ях’я та його супутники. Гаспареоне побачив: відчайдушно здіймаючи куряву, мчали вниз кіннотники Кадира.

Затулені кіньми з одного боку і возом з сіном з другого, Олександр, Петро та їхні супутники спостерігали за обома берегами. Петрові мимоволі хотілося гукнути поромникові, який застиг біля каната, щоб він негайно рушав уперед. Але Петро не гукнув. І навіть жоден м’яз не здригнувся на його обличчі. Він спостерігав за тим, що робить Клюсик на березі, і все намагався здогадатися, чого він бігає між кущами, раз у раз оглядаючись на річку. Нарешті, збагнув: Тиміш провокує тих, хто, може, сидить у кущах, на активні дії. Якщо хтось вистрілить із кущів, то буде цілком ясно: там — засідка.

Клюсик теж побачив вершників Кадира і зрозумів, що назад шляху не буде. Доведеться пробиватися через засідку… Але скільки їх, оцих ворогів, де вони сидять? Якби розпочався бій, то все було б зрозуміліше, і, зрештою, легше.

Він ще якусь мить повертів у руці срібне кружальце, сховав його до кишені, дістав велику золоту монету і, вибравши підходящу місцину, жбурнув її в кущі. І одразу ж кущі гойднулися, на мить, одну-єдину мить, наче тінь майнула в них…

Петро побачив іще, як Клюсик змахнув правою рукою, щось блиснуло в повітрі — і раптом, хитаючись, мов п’яний, вийшов з кущів ординець з ножем у шиї. Ступив кілька кроків і впав…