Грає синє море

— Я наказав воїнам: джигітів не вбивати, — поспішив повідомити Риза. — Одного береш собі, а чотирьох я продам… Гарний товар. Чотири бочки бузи дадуть у Кафі…

— Я дам тобі золота за кожну голову, а не бузи…

— Так, так… — неохоче погодився Риза. Потім, подумавши, заговорив знову: — Ях’ю треба вбити… Два султани — не можна. Два султани — це смерть вашої Османії…

— Не викручуй!.. Кажи, що надумав.

— Я думаю: ой, яка велика справа, і ой, як мало золота, — прошепотів Риза мовби самому собі, але оком, наче стрілою, націлився в Гаспареоне. — А що було б, якби я, скажімо, вбив не його, а тебе? Ті, з того берега, можуть дати золота більше…

— Якщо вони будуть мертві, — мовив Гаспареоне, — то я стану великим візирем у султана Мустафи. А ти, шакале, станеш ханом усього Криму…

Риза засміявся дрібно-дрібно, наче розсипав квасолю на таці.

— Такі, як ти, ніколи не стають великими візирами. А я і без того можу стати ханом. У мені кілька крапель крові самого Чінгісхана…

Риза побачив, що просто в груди йому націлені два пістолі. Він зневажливо всміхнувся — не вистрелить Гаспареоне зараз.

— Ти можеш упасти й від стріли, — вишкірився Гаспареоне. подивився кудись туди, за спину Ризи.

Риза озирнувся і теж побачив: стоять двоє його воїнів з націленими в нього, мурзу Ризу, луками з маленькими стрілами. Облич воїнів не видно — прикриті чорними сітками з кінського хвоста.

Махнув рукою Гаспареоне — воїни зникли.

— Якщо Риза не стане ханом, — сказав мурза, — то мій собака жертиме черево твого сина.

Гаспареоне не чекав такої обіцянки з боку притиснутого ним до стіни спільника-супротивника, але, подумавши, що до виконання обіцянки Риза навряд чи доживе, примирливо мовив:

— Та людина, яку ти знаєш під ім’ям Гаспареоне, ніколи не кидає своїх слів на вітер…

— Якщо вітру немає, — закінчив Риза.

— Великий аллах, але підступність його підданих ще більша, — погодився Гаспареоне.

— Скажи, — кивнувши головою назад, туди, де нещодавно стояли його воїни з луками, запитав Риза, — тільки оці двоє?

— Кожний п’ятий, — насмішкувато відповів Гаспареоне.

Поромник Никодим довго не гаявся. Як тільки коні п’ятьох вершників загриміли копитами по дошках настилу, він одразу взявся за свою роботу — почав тягти канат.

Пором повільно відчалив од берега.

Петро стояв біля поручня і уважно оглядав берег. Сонце вже трохи піднялося над Дністром, воно висушило росу на листі прибережних лоз, зник, піднявся ввись і розчинився в синяві легенький ранковий туман, і довкола розлилася така благодать, така прозорість, що Петрові хотілося заплакати від зворушення. Але Петро стримав свої пристрасті, він їх уже давно звик стримувати. Багаторічна служба за кордонами для таємної канцелярії гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного привчила його багато до чого. Та зараз, після смерті грізного гетьмана, який розгромив самого Османа Другого при Хотині, сорокап’ятирічний Петро Скрипник, невловимий і вдумливий розвідник Авдитор, відчув утому й непереборне бажання відпочити, віддатися своїм почуттям. Ось він привезе до Києва, а потім на Січ султана Ях’ю, а потім відпроситься у Йова Борецького на споминок. Йому потрібна родина, вишневий садок і спокій… Тільки де знайти зараз на Україні отой спокій?

Граф Олександр, заклавши руки за спину, дивився на швидку, трохи каламутну посередині річку. Ось уже скоро вони ступлять на землю України, хоробру воїни котрої підуть разом з Олександром на Стамбул, проти султана Мустафи.

Граф стояв неподалік від поромника, який тяг канат і чадів люлькою, наче кузня. Дим був ядучий, і граф, ковтнувши його, почав кашляти, що викликало негайну реакцію Клюсика:

— Ти диви — наш самосад дужчий за турецький! Сам султан Ях’я не витримав…

Скрипник незадоволено позирнув на Тимоша. Що за дитинячі вихватки? Інтуїція підказувала йому, що рано ще радіти, він не міг пояснити, але передчував, що далеко не все гаразд у цій тиші…

Олександр чудово зрозумів зміст репліки Клюсика, але відповідати не неї не захотів. Він і раніше не відзначався балакучістю, а зараз, переправляючись на Україну, взагалі не хотів говорити ні про що. Він знову подивився на берег, що поволі наближався, і хотів сказати Клюсикові, щоб він теж був обачний. Все може бути, навіть засідка. А опинитися в пастці посеред річки — справа вельми ризикована. Але граф нічого не сказав, його обличчя знову смикнулося, бо щось блиснуло на тому боці, ніби від сонця. Але ж сонце вище, а блиснуло нижче, з кущів. Граф згадав, як він роздивлявся в дитинстві креслення в одній книзі — відбиття сонячного проміння. Промінь відбився од хвилі, попав на скло чи на дзеркало і потрапив до нього, Ях’ї, в поле зору… Але звідки скло в тих кущах?

Олександр-Ях’я перезирнувся з Йованом і піймав його тривожний погляд. У цю ж мить спостеріг рух Скрипника, який схопився за пістоль.

— Пастка! Засідка! Он там! — вигукнув граф Олександр, збагнувши, нарешті, що промінь міг віддзеркалитися од скельця зірної труби.

Клюсик завмер. Він гриз соломинку, висмикнуту з воза з сіном, і тепер вона застигла в зубах.