Грає синє море

…Так, хрест вимагає інших вигинів попередніх ліній. Баня собору — ну, хоча б Київської Софії — нагадує пуп^’янок нерозквітлої троянди. Якщо подати в розрізі, то дві лінії спочатку намагаються різко розійтися. Але стягувані могутнім взаємним тяжінням, вони повертають одна до одної. Проте розліт ліній дужий і природний, і головне — пружний. Мов міцна сталь, мов гарна лоза…

І от оці лінії нарешті починають сходитися. Але тут, в міру наближення, на них мовби починають діяти сили взаємовідштовхування, і лінії ніяк не можуть злитися в одну. Вони прагнуть паралельності. І от нарешті й паралельність! Вони непомітно злилися в одну лінію. І ця, вже одна лінія, рветься увись, наче взяла силу від двох геометричних сил, які в малюнку бані лиш брали розгін для польоту по вертикалі… І чим пружніше вигнуті дві лінії, тим довшою, сильнішою в польоті має бути одна лінія… Шпиль рветься в нескінченне синє небо, лінія мовби тоне в нескінченній синяві. Але ця нескінченність невиразна. Тоді цю лінію й перетинає горизонталь хреста.

Все? Чи не все?

Мабуть, ще не все, бо геометричний образ стає образом логіки й поезії. Хрест, який вінчає всю конструкцію, перестає бути символом релігії, він перетворюється на абстрактне вираження двох основ землі — вертикалі й горизонталі. Треба й півмісяць зробити такою ж абстракцією…

Все? Ні, й це не все… Бо горизонтальна перетинка хреста у висі може несвідомо сприйматися і як умовний знак неба, пробитого вертикаллю, що рвонулася з землі. Символ людського духу, що пробиває своєю нескінченністю низькі стелі Всесвіту…

— Чом ти думаєш, мімаре Мусо, про чужий для тебе хрест?

— Я думаю про нього не як про символ віри, — відповідав другий голос. — Я думаю про нього як про геніальне завершення системи дуг, що переходять у пряму…

— Кинь, мімаре, викручуватися. Шейх-уль-іслам тобі скаже, що будь-яка геометрія чи поезія обов’язково пов’язані чи з кораном, чи з біблією…

Мечеть не може завершуватися хрестом. Але ж вона теж — політ увись, вона теж — людський дух, що рветься до вищої істини. Але ж як передати її, оцю ідею, коли ти мусиш вінчати мечеть не прямими лініями, а дугою?

Муса знову нахилився над своїм кресленням.

Перед ним стояла майбутня мечеть. Вона завершуватиметься не дугою. Дуга висітиме між небом і землею, логічно повторюючи, мов у ввігнутому дзеркалі, в мініатюрі — всю систему дуг-куполів мечеті. Але справжнє завершення мечеті — це уявна точка в небі, наче зірка над срібним півмісяцем. Під півмісяцем буде золота кулька, а над півмісяцем вона тільки, уявлятиметься, мов відображення у ввігнутому дзеркалі неба. Там, в уявній точці-кульці зійдуться всі лінії мінаретів та мурів мечеті. Все це буде споруджено під невеликим кутом, нахилом до центра споруди…

І тоді срібний чи золотий півмісяць ширятиме між небом і землею — на струні, яку око губитиме в своєму полі оглядання…

…Спиридон заворушився в кутку, скрикнув уві сні:

— О мерзотний Надир-бею!.. Я тебе…

Ось уже понад три тижні грек живе у мімара Муси. Біля будинку Спиридонового батька весь час тинялися нишпорки-капиджі — вони мають схопити коханця-невдаху, як тільки він прийде додому.

Муса й сам не знав, навіщо він тримає у своїх покоях цього пораненого грека. Адже Надир-бей розіслав своїх вивідувачів по всьому Стамбулу, і якщо вони довідаються, де переховується грек Спиридон, то Мусі, хоч він і султанів мімар, не минути неприємностей.

Здавалося б, нічим особливим той Спиридон не відзначається, але тягне Мусу до нього. Чи тому, що Спиридон вірно кохає свою Софію, чи то тому, що Спиридон ніяк не може зрозуміти, як це він, Муса, міг зректися своєї віри?

— Ти не спиш, Спиридоне? — запитав зненацька, бо відчув на собі погляд.

— Не сплю… Знову снився Надир-бей…

— Боїшся?

— Ненавиджу.

— А Софію? Адже вона сама пішла до цього турка?

— Її змусили… Вона батька рятувала…

— А мене ненавидиш?

— Ні, не ненавиджу… Ти просто слабкий чоловік…

— Ти фанатик.

— І ти. Тільки я відданий коханню й богові, а ти своєму мистецтву. А мистецтво — воно не завжди од бога.

— А якщо для того, щоб осягнути Правду, Істину, треба спізнатися і з нечистим, то чому б і не спізнатися?

— Ти — той же Іскаріот, тільки замість тридцяти срібняків ти береш Красу й Істину… Дивись — душу змарнуєш. А вона — одна.

— Ти фанатик, Спиридоне. Запеклий у своїй темноті. Спи ото.

Ще торік було викопано глибокі ями під підмурки й закладено фундамент. Щодня по двісті робітників працювало тут. Але справа посувалася поволі. То не було грошей, то не встигали вчасно підвезти камінь.

…Якось ішло двоє яничарів. П’яні були, причепилися до Муси-мімара, який саме розмовляв з майстрами:

— З яких країв ви родом, гяури? Що робите?

— Ми не гяури. Ми правовірні… Ми робимо для вас мечеть…

— З яких країв, питаємо?

І виявилося, що всі майстри — чужинці. Хто з Сербії, хто з Грузії, хто з Московії, хто з Ляхистану, хто з угорської землі, хто з німців…

— Заради вас же ж, — сказав мімар Муса.

— Ха-ха-ха! А ми заради кого зрікалися свого?