Грає синє море

— Ходили… Й поверталися назад. Бо нікому з гетьманів не спадало на думку сісти на престол Баба-Алі. А Ях’ї саме це в голові. І вони для нього це зроблять і посадять там свою людину. І ця людина буде гарна і для козаків, і для московитів, і для ілляхів, і для угрів…

— Чому не сказав одразу? Чому базікав про якесь там золото?

— Ніколи було, — насмішкувато відповів Гаспареоне. — А золото — ось воно, хапай!

Риза на льоту піймав мішечок із золотом, миттю розв’язав його, висипав на долоню кілька жовтих/кульок і, не зводячи з Гаспареоне лівого ока, обережно помацав їх. І справді, це було щире золото, круглими монетами…

— Якщо твої джигіти уб’ють цих п’ятьох і принесуть мені голову Ях’ї, — неквапом промовив Гаспареоне, — то матимеш стільки золота, скільки донесеш… Якщо не надірвешся.

— Риза сильний! Риза — богатир! — упевнено заявив татарин. Він поглянув навкруги, побачив великий камінь, підскочив до нього, висмикнув з мокрої землі й підняв над головою. — Стільки даси?

Гаспареоне єхидно посміхнувся. Риза улесливо підхихикнув.

— Тихо… — прошипів несподівано Гаспареоне, показуючи пальцем на пором. Пісні було не чути. Пролунав качиний крик — чи справжній, чи то був умовний знак…

Риза завмер з каменюкою в руках. А Гаспареоне тим часом дістав пістоль і націлився на мурзу:

— Ось так! Поклади каменюку і слухай, що я тобі скажу…

А на березі саме з’явився Тиміш Клюсик.

Незважаючи на ранній, прохолодний ранок, він був без сорочки, світив на весь берег своїм довгим, драбинястим тілом. Проте зброя була при ньому: і ніж, і шаблюка, й пістоль. Він спускався з гори до порома, загрібаючи ногами прибиту нічною росою куряву.

Йому захотілося кинутися в воду і кількома дужими помахами перескочити на той берег, а там упасти й цілувати рідну землю, прибережну траву, оті лози із вкритим росою листям. Коли б Клюсик не був такий схвильований, він, певне, помітив би, що на одному з кущів чомусь немає роси…

Клюсика послали в розвідку, отож недаремно він і йшов, наче п’яний, аби не викликати ні в кого ніякої підозри. Та сталося так, що він і справді ніби сп’янів. За річкою була його Україна, якої він не бачив цілий тиждень, десь там, за горбами, на відстані десяти фарсахів[64] розкинулось його рідне село, в яке він не встиг заїхати, бо лежало воно збоку від його шляху на Ясси.

Підозрілого ніби не було нічого. Коло берега стояв пором, а при самій воді, на дошках, вичовганих до блиску тисячами ніг, сидів дід, палив люльку і щось муркотів собі під ніс…

— Куме! — загорлав Клюсик, наче дід був не поряд, а десь на тому боці. — Ку-ме! Давай пором! Кататися будемо!

Дід тільки зиркнув на Клюсика і знову зосереджено зачадів люлькою. Було неправдоподібно тихо й мирно.

Клюсик не витримав, він підбіг до річки, зачерпнув пригорщами води і почав пити. Потім занурив у воду голову, вмився. Щось ніби блиснуло, коли дивився на кущі: роса?

— Ти чого ревеш, мов бугай? — озвався, нарешті, дід-поромник, витягши з рота згаслу люльку.

Клюсик поглянув на поромника і заволав так, що його стало чути на горбах по обидва боки річки:

— Куме! А я й не думав, що ти кум.

— Який я тобі в дідька кум? — неохоче озвався поромник, крешучи кресалом по кременю, щоб знову запалити люльку. — Моя кобила тобі кума!.. Іди, звідки прийшов! — сказав тихше.

— Так ти — басурман, якщо не признаєшся, що кум!

— Три чорти тобі в печінку! Іди звідси, псявіро!

— О! Християнські слова чую! Православні!.. То якщо ти не басурман, так ти кум! — І Клюсик, продовжуючи вдавати п’яного, заходився танцювати просто у воді, а танцюючи наближався до поромника.

— То де ж твій кінь? У Лейби пропив? — запитав дід, озираючись на шлях.

— Пропив! У Лейби! — радісно повідомив Клюсик, наближаючись до діда. Ось він уже підійшов зовсім. — Га? Звідки знаєш, бісова ти душа? А горілка у мене була? Дай-но я тебе поцілую, дід-ладо!..

Він обхопив міцними кістлявими руками діда і пошепки запитав:

— Той берег — порожній? Ну, швидко кажи, діду! Засідки нема?

— На таких, як ти, не роблять засідок.

— Перехрестись!

— Тьху на тебе!

Клюсик знову зареготав, сподобалася йому сердита дідова вдача, і він гепнув поромника по спині:

— Так де твоя кобила? Ну!

— Там, де твоя! А ти легше! Не нукай, не запріг!

Клюсикові стало дуже весело, і він, вискочивши на пором і кілька разів проткнувши для інтересу шаблюкою віз із сіном, який чомусь тут стояв, з полегшенням засміявся й пообіцяв:

— Ну, тоді я свисну на свого коника та й поїдемо!

Якби Клюсик не був такий веселий, то він обернувся б іще раз і глянув на український берег. А озирнувшись, він знову піймав би зайчика від зірної труби Гаспареоне… Але Клюсик не озирнувся. Довкола було так тихо й мирно, що ні про яку небезпеку й не думалося, не гадалося…

У Гаспареоне від напруження аж пальці побіліли: у зірну трубу він побачив, як з лісу виїхав спершу один, далі другий, а потім ще двоє вершників. Потім вибіг кінь без вершника.

— Котрий — Ях’я? — прошепотів Риза.

— Котрийсь із тих чотирьох… Усі однаково вбрані… Нічого, знімемо голови, розберемося, — процідив крізь зуби Гаспареоне.