Грає синє море

А пором уже наближався до очеретів. Стріла таки влучила у віз із сіном, і все задимілося.

Петро вискочив з укриття, щоб загасити вогонь. Скинувши плащ, він кілька разів устиг ударити по вогню, вирвати кілька палаючих жмутів, — і в цю ж мить відчув, як щось ударило його в плече. Заповз за воза, схопив правою рукою за кінець короткої стріли, щоб вирвати її з тіла, але вона обламалася. Тоді він підвівся і, доки біль іще не пройняв усього, накинув на себе обгорілий плащ…

Пором врізався в очерети і ще йшов по сухих заростях, мов лісом, наче його тягла якась сила. Але Петро знав: ще хвилина — і пором зупиниться. Далі треба буде вибиратися на берег, де, здається, поки що нікого немає…

Налетів вітер — і запалало сіно, розкидаючи язики полум’я на людей, коней та очерети. Петро з графом перебігли на той бік порома, куди вогонь не діставав. Під вогнем опинилися коні та Йован з Джузеппе. Коні били ногами по дошках, рвалися, але італієць з чорногорцем устигли перерубати шаблями поводи і разом з озвірілими від жаху та вогню тваринами пострибати у воду…

— Тебе поранено? — запитав Олександр.

— Трохи… — неохоче відповів Петро. — Стрілою…

З диму, що стелився над водою («На негоду!» — подумав Петро), виринула кінська морда й перелякане обличчя Джузеппе. Йован уже сидів на коні, який діставав ногами дна, і тяг за собою ще двох — для графа і Петра.

Петро стрибнув у воду, од води трохи полегшало, прояснилося в голові. Озирнувся назад, побачив біля себе у воді Олександра, всміхнувся підбадьорливо: втечемо, мовляв…

Горіло сіно на поромі, тріщав палаючий очерет, дим ішов назустріч джигітам Кадира… Дід Никодим, прибитий стрілами до стовпця, сидів, не ворушився. Йому вже однаково.

Коні залишились тільки у Гаспареоне та Ризи, і то лише тому, що стояли в іншому місці, далі.

Риза скочив був на коня, щоб гнатися за Клюсиком, та Гаспареоне його зупинив. Навіщо їм отой нікчемний козак, коли вони полюють за Ях’єю?

Гаспареоне вихопився на коня і, показавши на очерети, де вже все горіло, де здіймався дим, пустився вчвал берегом.

Цей пором устиг відпливти далеченько, до нього треба було добиратися через кущі, об’їжджаючи болітця та переходячи вбрід аж три невеликі притоки.

Нарешті вони вискочили на рівну місцину і, нещадно женучи коней, помчали до палаючих очеретів. Гаспареоне відзначив про себе, що пором стоїть на місці, він горить і там видно чиїсь постаті. Чи, може, то одна постать?

— Ха-ха! Вони спеклися живцем! — вигукнув Риза. — Кінець твоєму Ях’ї! Ти ще не забув про золото, яке мені обіцяв?

— Ешек! — вигукнув Гаспареоне.

Він таки роздивився, що скоїлось на поромі. Війнув вітер у другий бік, і тепер чітко було видно, що на поромі сидить обгорілий чоловік і лежить мертва коняка. Цього було ще замало для того, щоб радіти.

Та й Риза перестав гукати.

— Під’їдемо ближче! — наказав Гаспареоне, і вони ще кілька хвилин скакали мовчки.

Тим часом вершники Кадира, яких віднесло далеко вбік, добиралися берегом назустріч Гаспареоне та Ризі. Кадир їхав попереду, і з виразу його обличчя можна було зрозуміти, що він злий.

— Коней не шкода! — знову почав Риза. — Я — мурза, у мене коней багато. А Ях’я спікся…

— Доки я не побачу голови Ях’ї, ти ніколи не будеш ханом!

І Гаспареоне закашляв — чи то від диму, чи від люті.

— Кадир! — заверещав Риза. І Кадир підлетів на мокрому коні, мов вистрілений з лука. — Обшукати все довкола! І доки не знайдете їх живими чи мертвими, щоб не показувалися мені на очі! Та швидко! А то голови всім познімаю! Я — мурза, у мене воїнів багато!

Розділ дев’ятий, в якому нічого не відбувається

Колись це була багата корчма, і побудовано її було з розмахом. Багато всякого люду ходило колись по цих краях, цими шляхами, що вели і на Могилів, і на Кам’янець, і на Хотин, і на Львів, на Богданію й Семиграддя, на Чорногорію й на Дубровник. Тут ішли шляхи на Ясси й на Київ, і далі — на Січ, ба й навіть на Дон. Ходили повз цю корчму на Стамбул та Адріанополь, на інші турецькі городи. Пили-гуляли в цій корчмі гонористо-пихаті шляхтичі й похмуро-неговіркі молдавани-богданці, ночували тут бистроокі кам’янецькі вірмени, поважні вірмени зі Львова і вічно чимось налякані вірмени із Стамбула; заскакували в якихось загадкових справах мадьяри і нахабні та злі турки. А найбільше бувало тут, звісно, українців: обшарпанців і голодранців, у яких, проте, іноді з дірок у кишенях сипались дукати, багачів, у яких і взимку снігу не випросиш, розумах і одвертих телепнів; були мовчазні, як воли, а були гостромислі та люті, мов дикі вепри. Усякого люду надивився старий Лейба, господар корчми, до всіх зміг якось пристосуватися.