Григорій Квітка-Основ'яненко

З того часу Анна Григорівна стала справжнім янголом-охоронцем Квітки-Основ'яненка. їй першій письменник читав свої твори й дуже уважно дослухався до її порад (у листах до санкт-петербурзьких та московських видавців Квітка з любов'ю називає дружину хатнім «цензором»). її ім'ям письменник називав най симпатичніших героїнь (згадаймо «Приезжего из столицы», «Дворянские выборы» або «Ганнусю»), їй-таки він присвятив і свою найславетнішу повість «Маруся». Як згадував Валер'ян Андрійович Квітка, Анна Григорівна була «розумна, освічена, але некрасива, вихована згідно з правилами суворої моральності, цілковита пуританка, характеру твердого й замкнутого». Вона пильно стежила за новинками літератури, читаючи журнали «Северная пчела», «Библиотека для чтения», «Сын отечества», «Отечественные записки», «Литературная газета», «Обзор иностранный», «Современник». її цікавила й французька література, про яку вона дізнавалася найперше з видання «Journal general de la litterature de France»[19]. Не була їй чужою навіть європейська політика, в перипетіях якої вона з особливим співчуттям ставилася до династії Бурбонів. Принаймні її не раз можна було застати за читанням легітимістського журналу «La mode»[20]. He бувши українкою з роду, вона, як писав Микола Костомаров у своїй «Автобіографії», ставилася до всього українського з великою любов'ю. Недаром Євген Гребінка в листі до Квітки від 13 січня 1939 р. прямо називав її «патріоткою» («Кланяйтесь Вашій дружині-патріотці…»). Після того як у 1828 р. не стало Квітчиної матері, Анна Григорівна залишилась чи не однією-єдиною близькою йому людиною. Квітка ніжно любив її до останнього подиху. Це була та сама «щира любов», про яку він розмірковував на початку своєї однойменної повісті, нав'язуючись до Платонового міфу про андрогіна. 1 лютого 1841 р. він писав до Петра Плетньова: «Я та Анна Григорівна – одна людина, що однаково почуває, однаково мислить, однаково діє, тому те, що буду казати про себе, рівною мірою стосується також її…». Він і помре на руках своєї Анни Григорівни. Та й вона, як згадував Костомаров, «палко кохала свого чоловіка, пишалася його літературною славою й ледь не збожеволіла по його смерті». З Квіткою вона була по-справжньому щаслива. 1 лютого 1839 р. Анна Григорівна писала Плетньову: «Ви справедливо кажете, що я щаслива, адже яке добро у світі може зрівнятися з тим безцінним скарбом, який я маю в моєму чоловікові-другові!». Ця жінка не шукала щастя в земних скарбах, та Квітка й не міг їх дати. І в перші роки після одруження, і перегодом їм постійно не вистачало коштів на прожиття, адже з батьківських статків Григорій Федорович узяв собі лиш незначну частку. 1 травня 1829 р. брати Квітки продали чиновнику 7-го класу Матвію Андрійовичу Байкову маєток у селі Гуляй – поле Зміївського повіту (50 душ кріпаків, 372 десятини землі, 112 десятин лісу й саду, селітрові бурти, вітряк і заїзд). Усе це коштувало 40.000 карбованців асигнаціями. Байков мав заплатити Григорію Квітці 1.000 карбованців під час підписання угоди, 10.000 – до вересня цього ж таки року, інші 10.000 – до 1 липня 1830 p., а решту 20.000 – у спеціально встановлені строки. Відтоді це було ледь не єдине джерело прибутків Квітки-Основ'яненка.

Саме під впливом Анни Григорівни Квітка-Основ'яненко дуже пізно, майже в самісінький полудень віку, і став письменником. У листі до Петра Плетньова від 26 квітня 1939 р. він признавався: я став писати під впливом «посланої мені Богом Анни Григорівни». Те саме стверджував і найкращий Квітчин біограф Григорій Данилевський: «Колишня замріяна, лагідна, ніжна інститутка першою збудила в ньому бажання стати цілком „літературною особистістю“». Воно й не дивно, адже Анна Григорівна, як казав той-таки Данилевський, дивилася на Квітчину «літературну долю, як на свою власну, а на його твори – як на щось надприродне».

Спершу була драма. Упродовж 1827—1830 pp. Квітка-Основ'яненко пише одразу шість комедій: «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе», «Дворянские выборы», «Дворянские выборы, часть вторая, или Выбор исправника», «Турецкая шаль, или Так водится», «Шельменко – волостной писарь», «Ясновидящая». У них він змальовує перш за все темні боки життя дворянства – провідної верстви тодішньої Російської імперії. Кожна з цих драм – свого роду відповідь на запитання Фалалея Повинухіна: «Чи добре ми живемо? І чи так ми повинні жити в нашому стані?». Іншими словами, це була спроба, як писав сам Квітка в листі до Михайла Погодіна від 2 липня 1832 p., «возопить пред правительством» про те, що провідний стан імперії далеко не в усьому взірцевий.