Григорій Квітка-Основ'яненко

Для Квітки це був відчутний удар. Мало того що він був позбавлений глядацьких симпатій як автор гострого, цікавого, динамічного й нового для тодішнього театру твору (недаром же Віссаріон Бєлінський поставив «Дворянские выборы» у ряд найкращих здобутків російської літератури XVIII—XIX століть; наприкінці четвертої частини своїх «Литературных мечтаний» він писав: я не хочу говорити читачеві про звичаї та обичаї дворянського стану імперії, досить прочитати «Недоросль» Фонвізіна, «Горе от ума» Грибоедова, «Евгений Онегин» Пушкіна чи «Дворянские выборы»), Квітка ще й налаштував проти себе частину дворянства, зокрема місцевого. Змальована драматургом сатирична картина припала до смаку далеко не всім бодай тому, що насправді вибори виглядали не так уже й жалюгідно. Наприклад, у рідному Квітчиному Харкові спеціально для проведення виборів на Миколаївському майдані впродовж 1814—1820 pp. за проектом відомого архітектора Євгена Васильєва було зведено розкішний будинок Дворянського зібрання. Вигляд цієї споруди, однієї з найкращих у місті, став іще імпозантніший, коли в 1830 р. біля її входу були встановлені гармати слобідських полків з колишньої харківської фортеці. Йоганн Георг Коль, який побував тут на виборах 1837 р., писав: «Збори українського дворянства налічували кількасот осіб, і коли вони засідали, то на майдані перед будівлею збиралося більше екіпажів, ніж перед яким-небудь західноєвропейським парламентом, та й загалом ці збори за своїм зовнішнім блиском анітрохи не поступалися французькій депутатській палаті. Усі депутати були вдягнені в ошатні зелені однострої з гаптованими золотом червоними комірами та срібними шпагами». Саме ж зібрання, каже Коль, відбувалось напрочуд жваво, «промови лунали раз у раз, причому багатьох мені назвали гарними промовцями. Коли наставав час оголосити якийсь документ, наприклад, проект ухвали, протокол виборів чи донесення урядові, то за старим козацьким звичаєм у підлогу втикали шпагу або ж били нею по столу, щоб запанувала тиша, – відтак оповісник обходив по черзі всі чотири кутки зали й зачитував свій папір». Промовців вітали гучними вигуками. А найголосніше, свідчив Коль, депутати привітали тодішнього губернського предводителя дворянства Максима Максимовича Ковалевського на прізвисько Мазепа під час його прощальної промови. Та й сам Квітка перегодом напише: «Славний дім дворянського зібрання в Харкові! Яка в ньому величезна, пишна зала! Коли наше дворянство, сповнене безмежної любові до батьківщини, збирається в цій залі, щоб обрати з-поміж себе суддів та керівників для загального добра, усе це одностайне, дружне сімейство вміщується в цій залі. Нема особливих кімнат, окремих закапелків, не потрібні схованки для таємних нарад, планів, проектів. Усе йде навпрямець; скажеш слово – усі чують, усі знають…».

Якийсь час Квітці вдавалося приховувати своє авторство (ще 19 квітня 1830 р. він спеціально прохав Михайла Погодіна не говорити, хто є автором «Дворянских выборов» навіть Гулакові-Артемовському), та, судячи з усього, це було секретом не дуже довго. Катавасія, яка зчинилася довкола «Дворянских выборов», ледь не поставила крапку в його кар'єрі російськомовного письменника. Принаймні вже 26 квітня 1839 р. у листі до Петра Плетньова Квітка-Основ'яненко признавався:

«…По-російському, після уроків за „Дворянские выборы“, я боявся братися». Тим паче що 31 березня 1931 р. театральна цензура заборонила до показу й продовження цього твору – комедію на чотири дії «Дворянские выборы, часть вторая, или Выбор исправника». Цензор Євстафій Оделькоп у своему рапорті зазначив, що друга частина «Дворянских выборов» за своїм змістом близька до першої, забороненої, а деякі її сцени можуть подобатися хіба що «чорному народу». Утім, попри цензурну заборону, п'єса на сцені таки йшла. У листі до Сергія Аксакова від 13 серпня 1831 р. Квітка писав: «У нас чудовий ярмарок, прибула сила люду. Наш театрик, для провінції досить пристойний, дуже нас тішить. На днях будуть грати 2-гу частину „Выборов“ (віддаленість від столиці дозволяє нам сваволити), і всі з нетерпінням чекають».