Грицько сміється

Зате Машенька, вона ж Марія Олександрівна, тріпотіла в чужих обіймах, як рибка в зубах ведмедя. Вона, як синичка, щось щебетала, не звертаючи ані найменшої уваги ні на кого, в тому числі навіть на свого чоловіка. Чоловік Марії – інженер, раціоналізатор, голова в якого завжди ущерть набита логарифмами, інтегралами, мікросхемами, теоремами – вів себе незалежно і не звертав на все ані найменшої уваги, як і подобає освіченій вихованій людині, ніби то була не його дружина. Лише Уляна була зайнята сама собою і не видаючи своєї самотності, заспівала:

Ти до мене прийди-прийди, Мій ясний соколику...

І він прийшов. Як блудний кіт. Наглий і самовпевнений. Високий і широкоплечий. Людочка закрила очі, щоб все те не бачить.

Адже вона теж втікла від свого чоловіка і приїхала за тридев’ять земель за щастям. За чужим. Любов покликала в дорогу. Я вірив в її щирість. На це були здатні тільки декабристки, але ті їхали за своїми чоловіками. Чи маю я право її осуджувати? І я їй навіть співчував.

А зараз вона сидить мовчки з повними очима сліз. Певно, кається. Я бачив, як конвульсивно забилось її тіло. Бачив, як вона хотіла щось сказати, а слова, як кістки, позастрявали в горлі. І тут же відразу два гарячих фонтанчика хлинули по її надзвичайно симпатичних щічках. Я наблизився до неї, протер носовичком очі, заспокоїв:

- Іди до нього і не відпускай. Таких треба тримати двома руками.

Проте, що було далі, я не знаю, бо заснув навіть раніше, ніж голова долетіла до подушки…

Коли я проснувсь, а це вже було десь о першій дня, в роті було, ніби там ночували котики. В голові шуміло, як в дубовому лісі.

На столі і під столом - ніби після льодового побоїща. Тільки ще вороння не вистачало... Маша з опущеним ліфчиком лежала поперек кімнати. З одного боку на її грудоньках лежала голова Миколи, а з іншого - голова її чоловіка. Слава Богу обійшлось без війни. Варя, що лежала біля мене, проснулась і, побачивши наяву такий рідкісний кадр, зареготала, як сова на колоді. Як жаль, що я не художник, а то обов’язково увіковічив би цих двох любителів молочних блюд.

А ще пізніше, коли всі розійшлись, я собі подумав: як добре, що на світі є вино і горілка, інтелігенти і такі залицяльники. І що б ми, чоловіки, робили, якби на світі не було свят або вихідних днів, щоб не було горілки і вина? І що б робили наші шановані жіночки, які напевно в житті так ніколи б і не взнали, що таке справжній поцілунок справжнього чоловіка? Як я їм заздрив і співчував! І тут я подумав над особистістю людини: хто вона насправді? Яка вона? І що буде з людиною, як не стане горілки і вина? Невже світ стане ідеальним? А як же бути тоді із щастям?

Із справжнісіньким щастям – із таким, яке без горілки не буває.

З щастям, коли людина настільки щаслива, що вона не може відрізнити навіть свого чоловіка від чужого і навпаки. Хіба це не супер?

Ото ж і судіть, скільки б ми втратили в цьому світі здорового глузду, оптимізму і сміху? І що б ми знали взагалі про себе і людей - не будь горілки і вина?

Браво, хлопці! Пийте, на здоров’я і смійтесь!

Самі з себе!

КИЇВ 1.1.1996 р.

МУЖИЦЬКА ПЕДАГОГІКА

2.1.1986 р.

Сьогодні в Миколи закінчилась "командировка" і він поїхав додому - до своєї родини, залишивши на мене свою кохану. Так як у мене був вихідний, - я вирішив показати їй наш красень - Київ.

Спочатку ми поїхали до Золотих воріт, потім до пам'ятника Богдану Хмельницькому, звідки направились до Софіївського собору, потім на Хрещатик, де оглянули музей імені В.І.Леніна / був колись такий/. В даний час це вже Український дім, в якому була виставлена велика колекція значків. Від музею направились до філармонії, потім до Арки Возз'єднання України з Росією і врешті до меморіалу Слави, а звідти в печери Києво-Печерської Лаври. На останній екскурсії зупинюсь більш детально. Втіхи від того, що ми опустились в печери було мало.

Справа в тому, що позаду нас ішли учні якоїсь київської щколи, які так голосно бубніли, що здавалось, моя голова от-от розколеться навпіл від того шуму і вереску, а тим-паче, що вона ще і так не відійшла від вчорашнього, за що вже хай мене Бог простить.

На моє прохання до учнів вести себе більше стримано - вони навпаки стали вести себе ще більш зухвало, показуючи відверто свою невихованість і безтактність, а тим-паче знаходячись в святих печерах. Про яке виховання учнів можна було говорити, коли і їх вчителі вели себе не кращим чином. Прийшлось зробити зауваження і їм, але ті проігнорували і я пригадав відомий вислів з грецької філософії про те, що виховання дітей потрібно починати з виховання матерів.

Отож і подумав, ну що можна взяти з такого невігласа, але вирішив надію не втрачати і примінити педагогіку Макаренка. Я ще раз підійшов до здоровила-заводила і надто чемно попрохав трохи примкнути свій патефон, на що той ошаленів ще більше, роблячи виклик. Поруч проходили надто з виду поважні люди, які також гнівались але по принципу нашої гуманної ідеології "моя хата скраю", щоб не забруднити свої інтелігентні пальчики все це споглядали і мовчали.