Груші в тісті

Віра була дівчина інтелектуальна, на відміну від Роми. Я в ті часи якось не дуже прагнув розумних дівчат. Мені подобалося читати вірші паннам, які ніколи не цікавилися поезією, і спостерігати за їхньою реакцією. Якщо така панна хотіла мені сподобатися, то просила читати ще. То був непоганий тест. З розумними дівчатами було інакше – вони усі просили читати ще. І в цьому була проблема.

З Ромою я відпочивав душею, тілом і мозком. Це все одно як тепер поїхати влітку до Хорватії, розлягтися на пляжі догори пузом і балдіти від нічогонероблення. Але її старша сестра була інша, хоч і закінчила торгово-економічний. Вона багато читала, ходила у філармонію і до театру. Правда, був один нюанс: Віра була заміжня. Чоловік їй попався кретин. Віра була середнього зросту і дуже худа. То не був мій смак. Рома мала форми в міру заокруглені, і була потульна, як кицька. Ми з нею практично не розмовляли. А навіщо? Усе було й так зрозуміло.

Вечоріло. Ми сиділи довкола багаття, розбившись на пари і тулячись одне до одного, й пили вино. І тут Гриць почав читати вірші.

Господи! Як я маю передати те читання, яке ще й досі бринить його голосом у мені? Як передати це на папері? Його теплий оксамитовий голос обволікував усе довкола, закутував, як шовкопряд лялечку, його голос проникав до глибин єства, вивільняв якісь забуті асоціації й спогади, а потім підносив на хвилях і лагідно вигойдував, котячи душу, наче м’ячик плесом озера, усе далі і далі в якусь незвідану просторінь, в світ сяйливих сновидінь… Усе завмирало у ту мить, здавалося, й ліс закляк і наслухає, втишивши пташок, які ще вовтузилися у гніздах, стриноживши легенького вітерця і стримавши течію струмочка, який ще перед хвилею дзюркотів неподалік, а тут раптом завмер і теж став наслухати.

І я бачив, як Віра усе ближче і ближче тулиться до Грицька, як заплющує очі, і пливе, пливе на хвилях його голосу, готова тепер на все… Навіть Рома стиснула мою руку так міцно, наче боялася, що хтось нас роз’єднає, а її гострі пазурчики ледь не пробивали мою шкіру.

А потім ми відпроваджували дівчат, які жили в різних кінцях. Яке ж було моє здивування, коли вранці я знову побачив Грицька і Віру. Виявляється, вони усю ніч гуляли бозна-де, навіть забрели на Кайзервальд. Обоє трусилися з холоду й мали мокрі від роси ноги. Я налив їм гарячого чаю і міцної настоянки на травах. Ми були самі, господиня пішла на роботу, а Квіця на науку. Мені пора було йти в наукову бібліотеку – я працював над книгою з української міфології – і я залишив їх на самоті.

Опісля Гриць ще кілька разів здибався з Вірою і розповідав, що вона готова заради нього кинути чоловіка, що чоловік уже щось запідозрив, і почав за нею стежити, а то якось навіть побив її.

– Доведеться з ним поговорити, – казав мені Гриць, натякаючи на специфічну чоловічу розмову. – Підеш зі мною?

– Ні, я не любитель таких сцен. Візьми краще Ромка.

Ромко – один з тих нових Грицькових знайомих, які не мали жодного стосунку до мистецтва – був футболістом, хлопцем здоровим і прямолінійним, завше готовим зацідити кому-небудь в писок. Ідея Грицькові сподобалася, бо невідомо було, що то за тип, той Вірин чоловік. Опісля я почув історію цього походу полку Грицькового.

Чоловік Віри працював у науковому інституті інженером, Гриць і Ромко підстерегли його після роботи.

– Ти знаєш, коли я побачив його, я пошкодував, що Ромка взяв, – розповідав мені опісля. – Ти б бачив це гімно! Миршаве, мале, лисе. Я підійшов і кажу: «Якщо ти ще раз торкнешся до Віри бодай пальцем, я тобі виб’ю всі зуби і заставлю їх проковтнути». Він поблід, затрусився, а Ромко збоку стояв і мовчав, а я підступив до нього і взяв його за ґудзик: «Ти зрозумів?» – отак його взяв, отак, шарпнув і відірвав ґудзика…

– Та ти тільки мого ґудзика не відірви…

– Нє, я тільки показую. А Ромко стояв і мовчав. Він кивнув, що усе зрозумів, я кинув йому відірваного ґудзика в кишеню сорочки і відпустив. А Ромко стояв і мовчки всміхався. А той йде і озирається, чи ми за ним не біжимо.

З усього виглядало, він був дуже гордий собою. Я похитав головою.

– Не знаю, чи був би такий ефект без Ромка.

– Я ж тобі кажу: він стояв і мовчав.

– А навіщо йому щось говорити? Здоровий хлоп, кулаки, як гирі, ніс перебитий – стоїть і мовчить. І при цьому сопе?

– Н-ну, сопе… – погодився Гриць, бо оте Ромкове сопіння, коли він гнівався, було нам обом знайоме. – Але я міг його й не брати.

Йому все ще хотілося показати, що він теж крутий чувак, і я перестав його діставати.

– Та це добре, що ти його взяв, маєш тепер свідка. А то цей клієнт міг порвати на собі сорочку і написати заяву у міліцію.

– Справді. Я не подумав. Добре, що я Ромка взяв.

Пізніше улюбленим жартом Ромка була інсценізація в товаристві тієї історичної сцени, як Чубай приборкує чоловіка-садиста, а я щоразу під’юджував:

– Ромчику, ану покажи, як ти сопів.

Смерть